Чому санкції РНБО проти громадян України незаконні та як їх оскаржити. Юридичний алгоритм від Олени Лукаш

Олена Лукаш

Олена Лукаш

Екс-міністр юстиції України
Олена Лукаш 24 канал

Оригінал – на сайті Страна.ua.

Шановні колеги, експерти, журналісти, громадяни, до яких застосовані санкції, і, звісно, ​​майбутні керівники слідства у справах Зеленського.

Пропоную вам мій лонгрід, у якому я зрозумілою, хоч і сухою юридичною мовою викладаю, чому вважаю незаконною практику санкційних указів Зеленського, самі укази та дії нашого "гаранта".

Дякую всім, чиї напрацювання я використала для формування правової позиції.

Буду рада, якщо мої думки допоможуть вам при формуванні своєї публічної чи правової позиції. Текст публікується українською в практичних цілях, його можна використовувати для пояснень, заяв, клопотань, як проект позовної заяви, як інформацію для формування тактики та стратегії захисту під час оскарження указів Зеленського у Касаційному адміністративному суді у складі Верховного Суду.

I. НЕЗАКОННЕ ЗАСТОСУВАННЯ САНКЦІЙ ДО ГРОМАДЯНИНА УКРАЇНИ

Частиною другою ст.1 Закону України "Про санкції" визначений перелік суб’єктів до яких можуть застосовуватися санкції, зокрема "санкції можуть застосовуватися з боку України по відношенню до іноземної держави, іноземної юридичної особи, юридичної особи, яка знаходиться під контролем іноземної юридичної особи чи фізичної особи-нерезидента, іноземців, осіб без громадянства, а також суб’єктів, які здійснюють терористичну діяльність".

Відповідно до частини першої статті 3 Закон України "Про санкції" визначено ПІДСТАВИ для застосування санкцій. Так, підставами для застосування санкцій є ДІЇ іноземної держави, іноземної юридичної чи фізичної особи, інших суб’єктів, які створюють реальні та/або потенційні загрози національним інтересам, національній безпеці, суверенітету і територіальній цілісності України, сприяють терористичній діяльності та/або порушують права і свободи людини і громадянина, інтереси суспільства та держави, призводять до окупації території, експропріації чи обмеження права власності, завдання майнових втрат, створення перешкод для сталого економічного розвитку, повноцінного здійснення громадянами України належних їм прав і свобод."

Як свідчить аналіз наведених норм закону, серед переліку суб’єктів застосування санкцій та підстав їх застосування ВІДСУТНІЙ такий ОКРЕМИЙ суб’єкт застосування санкцій як "ГРОМАДЯНИН/И УКРАЇНИ".

Рішення ВИЛУЧИТИ з переліку суб’єктів щодо яких застосовуються санкції такого окремого суб’єкта як ГРОМАДЯНИН/И України після обговорення та роботи над законопроектом, свідомо ухвалено Парламентом України під час голосування за закон "Про санкції".

Так, 08.08.2014 року до Верховної Раду України надійшов законопроект "Про санкції" ухвалений Кабінетом Міністрів України та підписаний Прем’єр-міністром України А. Яценюком (вх. № 10582/0/2-14).

Законопроект Уряду "Про санкції" було зареєстровано в секторі реєстрації законопроектів ВРУ за № 4453а 08.08.2014 року.

Частиною другою статті 2 урядового законопроекту було прямо передбачено, що суб’єктами застосування санкцій можуть бути ГРОМАДЯНИ УКРАЇНИ.

Цитата: "санкції можуть застосовуватися з боку України по відношенню до іноземної держави, іноземної юридичної чи фізичної особи, ГРОМАДЯН УКРАЇНИ, юридичних осіб, створених за законодавством України, а також інших суб’єктів."

Проте, в процесі законодавчої роботи над вказаним законопроектом, народними депутатами України було прийнято рішення вилучити зі статті 2 урядового законопроекту "Про санкції" такого окремого суб’єкта відповідальності як "громадяни України".

Вищезазначене підтверджується не тільки чинною редакцією статті 2 Закону України "Про санкції" в якій вочевидь вилучений та відсутній такий окремий суб’єкт застосування санкцій як "громадянин/и України", а і стенограмою пленарного засідання ВРУ № 71 від 14.08.2014 р. під головуванням О. Турчинова1 та урядовими повідомленнями.

Так, 14.08.2014 р., під час виступу в залі парламенту Прем’єр-міністр Яценюк двічі засвідчив, що за результатами спільного с депутатами опрацювання законопроекту "Про санкції", такий суб’єкт відповідальності як "громадяни України" з тексту майбутнього закону вилучено.

Цитати:

ЯЦЕНЮК А.П.: "Також є правка партії "УДАР", яку ми також вважаємо слушною. Вона полягає в тому, щоби змінити редакцію другої статті, а саме: по відношенню до якого кола суб'єктів можуть застосовуватися санкції. Санкції можуть застосовуватися з боку України по відношенню до іноземної держави, юридичних та фізичних осіб (нерезидентів), які знаходяться під контролем вказаних осіб".

13:14:35

ЗАРУБІНСЬКИЙ О.О.

"Дякую, Олександр Валентинович.

Шановний Арсеній Петрович, я хотів би уточнити, щоб це прозвучало чітко, ви про це вже говорили, мова йде про статтю 1-у "Суверенне право України на захист" (другий абзац) там, де мова є про об'єкти, хто може стати об'єктами застосування санкцій. Ви це оголосили. Але в таблиці, яку нам роздали, крім іноземних держав, іноземних юридичних осіб і так далі, далі в кінці є "громадян України". Я хотів би, щоб усі почули, очевидно, тоді буде свідоме голосування, ЧИ ЗАЛИШАЮТЬСЯ ГРОМАДЯНИ УКРАЇНИ, ЧИ ЦЕ СТОСУЄТЬСЯ НЕРЕЗИДЕНТІВ? Дуже дякую". 

ЯЦЕНЮК А.П. "Санкції стосуються ТІЛЬКИ держави-агресора, ТІЛЬКИ іноземних суб'єктів підприємницької діяльності, ТІЛЬКИ іноземних компаній, іноземної агентури і всякої іншої гидоти, яка не дає можливості Україні жити".

Крім того, офіційний сайт Кабінету Міністрів України 14 серпня 2014 р. о 14:28 оприлюднив інформацію, яка також засвічує очевидний факт: за результатами прийняття Закону "Про санкції" законодавцем визначено, що серед б’єктів застосування санкцій такого окремого суб’єкта як "громадянин України" не існує.

Зазначене повідомлення КМУ й досі розміщено на сайті КМУ та є доступним для необмеженого кола громадян. Повідомлення має назву "Сьогодні Україна зробила крок до енергетичної незалежності і захистила свої інтереси, - А. Яценюк про ухвалення законів щодо ГТС і "Про санкції"3.

В цьому повідомленні КМУ, зокрема, вказано: "Перед голосуванням Глава Уряду повідомив, що із переліку санкцій, які були передбачені законопроектом, ВИЛУЧЕНО деякі спірні пункти, зокрема про можливість обмеження та припинення надання послуг поштового зв’язку, заборону та обмеження теле- і радіотрансляцій, обмеження або припинення діяльності засобів масової інформації (…)

Також було враховано зауваження народних депутатів України, які стосуються КОЛА СУБ'ЄКТІВ, до яких можуть застосовуватися санкції: "Санкції можуть застосовуватися з боку України по відношенню до іноземної держави, юридичних та фізичних осіб-нерезидентів, які знаходяться під контролем вказаних осіб".

Отже, чинний закон "Про санкції" в його діючий редакції не надає можливості Президенту та РНБО довільно застосувати санкції до такого окремого суб’єкта відповідальності як громадянин/и України.

Це не тільки воля законодавчого органу, а і є цілком логічним, бо використання інструменту санкцій є доцільним та дієвим, коли санкції застосовуються саме до ІНОЗЕМНИХ суб'єктів, адже правоохоронна система України фактично не може притягнути до кримінальної чи іншої відповідальності таких осіб.

Правоохоронці стикаються з правовими, організаційними, дипломатичними, криміналістичними та процесуальними проблемами притягнення до відповідальності іноземних громадян чи юридичних осіб, які зумовлені як місцем перебування іноземців, так і їх процесуальним положенням.

Саме тому, з огляду на фактичну НЕДОСЯЖНІСТЬ іноземних юридичних та фізичних осіб для українських правоохоронних та судових органів, - майже єдиним ефективним механізмом впливу на іноземних фізичних та юридичних осіб, що загрожують національній безпеці нашої країни, залишаються санкції.

Проте, коли мова йде про громадянина України, якій постійно перебуває на підконтрольній владі території України, не має жодних підозр чи обвинувачень від правоохоронних органів, то застосування санкцій до нього явно СУПЕРЕЧИТЬ ЛЕГІТИМНІЙ МЕТІ ЗАКОНУ, нормам закону, конституційним гарантіям особистості та, навіть, здоровому глузду і є правовим свавіллям.

"Застосування санкцій до ГРОМАДЯН України, які мешкають на підконтрольній українському уряду території, підривають фундаментальні принципи права, грубо порушують Конституцію і міжнародні угоди, ратифіковані Україною, несуть серйозні загрози правам і свободам людини, а також мають ознаки узурпації влади в державі.

Санкції є міжнародно-правовим механізмом політичного характеру, який застосовує одна держава проти іншої держави, її фізичних та юридичних осіб, оскільки іншого способу боротьби з їх ворожим впливом просто немає.

Застосування санкцій до власних громадян можливо лише за умови, якщо вони мешкають закордоном, або переховуються на тимчасово окупованих територіях України, і держава вичерпала механізми притягнення їх до відповідальності. 

Дії президента Зеленського - це не санкції у їх міжнародно-правовому розумінні, а директивне управління державою." - стверджують правозахисники Харківської правозахисної групи .:.

Президент України та члени РНБО, свідомо та грубо порушують діюче законодавство, застосовуючи персональні обмежувальні заходи до громадян України.

У рішенні ЄСПЛ у справі "ЛейлаШахін проти Туреччини" від 10.11.2005р. зазначається, що згідно з практикою закон є чинним положенням, яке застосовується з урахуванням тлумачення, яке дають йому компетентні суди. Національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, НАУКОВІ ДОСЛІДЖЕННЯ тощо (рішення у справі "Воловік проти України" від 06.12.2007р.).

Саме тому, звертаю увагу на деякі наукові висновки члена Науково-консультативної ради при Верховному Суді, доцента кафедри адміністративного та фінансового права Львівського національного університету імені І.Франка, к.ю.н., доцента Ільницького О.В. щодо питань при оцінці правомірності застосування спеціальних та інших обмежувальних заходів (санкцій), розроблений на підставі звернення Голови Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду М.І. Смоковича (вих. № 95/02/27-21 від 19.08.2021).

Так, науковець Ільницький О.В. зазначає:

"2.40. Досліджуючи коло адресатів застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій), звертає увагу той факт, що з системного застосування приписів ч. 2 ст. 1, ч. 1 ст. 3, ч. 3 ст. 5 Закону № 1644-VII, цей міжнародно-правовий інститут імплементований у чинне законодавство України щодо можливості його застосування, по-перше, у відношенні до іноземної юридичної особи, юридичної особи, яка знаходиться під контролем іноземної юридичної особи чи фізичної особи-нерезидента, іноземців, осіб без громадянства, що відповідає загальновизнаним принципам міжнародного права їх використання як субсидіарних механізмів захисту національних інтересів, в силу обмеженої юрисдикції внутрішньодержавних заходів та форм захисту для протидії підривній діяльності цих суб’єктів проти держави, так і, по-друге, щодо суб’єктів, які здійснюють терористичну діяльність, без визначення будь-яких обмежень з приводу громадянства чи резиденства таких осіб.

2.41.Таким чином, юридична особа-резидент України та фізична особа-громадянин України можуть бути адресатами щодо застосування спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій) на підставі Закону № 1644-VII винятково в аспекті визнання їх суб’єктами, які здійснюють терористичну діяльність.

2.42. Імперативні приписи, в контексті наведених застережень щодо забезпечення правової визначеності та обмеження таким чином розсуду правозастосування при використанні спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій), не дозволяють прийти до іншого висновку.

Натомість, визначені у ч.ч. 1, З ст. З Закону № 1644-VII не мають самостійного правового значення, а є елементами цілісної системи визначення допустимості застосування санкцій за умови співпадіння визначеного Законом адресата (суб’єктної ознаки) та наявності у його діях відповідних ознак або існування щодо нього передбачених у Законі передумов, які засвідчують порушення міжнародного правопорядку.

На завершення дослідження член Науково-консультативної ради при Верховному Суді, О.В. Ільницький, робить наступні ВИСНОВКИ

"3.1. Спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи (тобто санкції) можуть застосовуватися до громадян України у випадку, якщо вони є суб’єктами, які здійснюють терористичну діяльність.

3.2. Віднесення осіб, для цілей застосування спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій), до суб’єктів, які здійснюють терористичну діяльність повинно бути підтверджене судовим рішенням, прийнятим у порядку, встановленому Кримінально-процесуальним кодексом України або Кодексом адміністративного судочинства України.

3.3. Саме з питань віднесення особи до суб’єктів, які здійснюють терористичну діяльність, зважаючи на чинну редакцію Закону № 1644-VII з подальшими негативними наслідками у вигляді застосування державного примусу існує основне питання вироблення практики правомірного застосування спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій) до особи.

Оскільки зважаючи на те, що в цьому випадку застосування до громадян України та юридичних осіб-резидентів України заходів державного примусу, що зумовлюють обмеження прав, свобод та інтересів, відбувається на підставі визнання їх причетності до злочинної діяльності, судова авторизація у процедурі застосування таких заходів є загальновизнаною вимогою гарантування дотримання принципу верховенства права у спірних правовідносинах.

Закріплений адміністративний порядок контролю шляхом прийняття рішення РНБО України, яке вводиться в дію Указом Президента України, а також право на наступний судовий контроль його правомірності, не здатні забезпечити альтернативу означених вище гарантій."

Також цілком слушною є думка Судді Верховного Суду Єресько Л.О., що ключовим питанням на яке повинен відповісти Суд є питання: чи законно застосовувати персональні спеціальні економічні та інших обмежувальні заходи (санкції) до громадянина України.

Для відповіді на це питання необхідно звернутися до частини другої ст. 1 Закону "Про санкції", якою вичерпно визначено коло суб`єктів, по відношенню до яких можуть бути застосовані санкції. Цією нормою визначено, що санкції можуть застосовуватися по відношенню до наступних суб’єктів:

іноземна держава;

-іноземна юридична особа;

-юридична особа, яка перебуває під контролем іноземної юридичної особи чи фізичної особи-нерезидента;

-іноземці;

-особи без громадянства;

-суб’єкти, які здійснюють терористичну діяльність.

На цьому, з волі законодавчого органу, про яку докладно йшлося вище, перелік суб’єктів в законі ВИЧЕРПАНО.

Штучно та творчо розширювати в указах перелік суб’єктів відповідальності, вичерпно визначений законом, Президенту та членам РНБО забороняє частина друга статті 19 Конституції України, згідно з якою посадові особи органів державної влади зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У цьому переліку лише "суб`єкти, які здійснюють терористичну діяльність" зазначені безвідносно до їх іноземної приналежності/громадянства.

Проте, зміст санкційних указів свідчить, що підстави застосування санкцій в них відсутні взагалі, що додатково підтверджує, що громадянин/и до якого застосовано санкції ні на засіданні РНБО, ні СБУ окремо, не визначався як суб`єкт, який здійснює терористичну діяльність, не є фігурантом Переліку терористів, Актуального переліку осіб, пов’язаних з провадженням терористичної діяльності або стосовно яких застосовано міжнародні санкції, розпорядником якого є Державна служба фінансового моніторингу України

За приписами пункту 1 частини першої статті 3 Закону "Про санкції" ПІДСТАВАМИ для застосування санкцій є певні дії (тобто сукупність вчинків, робота, діяльність, здійснення чого-небудь), зокрема

-ДІЇ іноземної держави,

-ДІЇ іноземної юридичної чи фізичної особи,

-ДІЇ інших суб`єктів,

які створюють реальні та/або потенційні загрози національним інтересам, національній безпеці, суверенітету і територіальній цілісності України, сприяють терористичній діяльності та/або порушують права і свободи людини і громадянина, інтереси суспільства та держави, призводять до окупації території, експропріації чи обмеження права власності, завдання майнових втрат, створення перешкод для сталого економічного розвитку, повноцінного здійснення громадянами України належних їм прав і свобод.

Оскільки санкційні укази взагалі не містть жодного правового чи фактичного обґрунтування, не містть також переліку неправомірних дій/підстав/мотивів/причин політичних чи юридичних претензій для застосування санкцій відносно громадянина, з’ясовувати це юристам доведеться окремо, шляхом запитів до правоохоронних органів.

II. ПОРУШЕННЯ ПРИНЦИПУ ІНДИВІДУАЛІЗАЦІЇ ЮРИДИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

Частина друга статті 61 Конституції України визначає, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер. 

Юридична відповідальність (для формулювання визначень використовувались наступні джерела: "Відповідальність юридична // Юридична енциклопедія : [у 6т.] ред. кол. Ю. С. Шемшученко (відп. ред.); Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1998. — Т. 1 : А — Г. — С. 437. — ISBN 966-7492-00-X.) - це різновид соціальної відповідальності, який закріплений у законодавстві і забезпечуваний державою. Це юридичний обов'язок правопорушника пізнати примусового позбавлення певних цінностей, що йому належать. Іншими словами, це застосування до винної особи примусових заходів за вчинене правопорушення.

Санкції (примусові обмежувальні заходи) - безумовно є видом юридичної відповідальності (для визначень використовувалися є наступні джереда: "Загальна теорія держави та права" Цвік М. В.,Петришин О. В., Авраменко Л. В.-Харків,-2009 р. Козюбра М. І. "Загальна теорія права" Київ: Ваіте, 2015. — С.132-134— ISBN. Скакун О. Ф.).

За формою реалізації, санкційне покарання - це міра юридичної відповідальності - це втрати особистого, організаційного або майнового характеру, які настають внаслідок правопорушення та мають застосовуватися з урахуванням принципу індивідуалізації відповідальності.

Індивідуалізація відповідальності гарантується Конституцією для того, щоб особа відповідала за власноручно вчинене правопорушення, а не за правопорушення "інших осіб чи держав". Крім того, з огляду на індивідуалізацію відповідальності, під час визначення покарання враховується характер вчиненого правопорушення, особа порушника, ступінь його вини, докази, обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність тощо.

За своєю сутністю цей принцип полягає в тому, що до юридичної відповідальності, за скоєне правопорушення, повинна бути притягнена особа, з вини якої сталося це правопорушення (Одним із прикладів застосування принципу є рішення Європейського суду з прав людини у справі "Булвес" АД проти Болгарії" від 22.01.2009 р. № 3991/03 в якому суд прийшов до висновку, що платник податку не може нести юридичну відповідальність за порушення своїми контрагентами податкової дисципліни).

Закріплений в Конституції України принцип індивідуалізації юридичної відповідальності - це система правових механізмів забезпечення дотримання прав особи, яка притягається до відповідальності, з метою запобігання безпідставного та необґрунтованого притягнення такої особи до відповідальності за діяння, які вона не вчиняла.

З аналізу практики Верховного Суду можна побачити, що в Україні, на правозастосовчому рівні, принцип індивідуалізації юридичної відповідальності найбільш повно відображений у рішеннях в кримінальних справах. Наприклад, Велика Палата Верховного Суду у рішенні від 17.04.2019 р. (справа № 1-23/05) зазначає, що "констатовані ЄСПЛ порушення поставили під сумнів результат судового провадження щодо заявників в тій частині, в якій ці порушення мали місце стосовно кожного заявника щодо конкретних епізодів їх злочинної діяльності з урахуванням принципу індивідуалізації кримінальної відповідальності" (Аналогічну позицію Європейського суду з прав людини можна простежити у справах "Бізнес Супорт Центр проти Болгарії" від 18.03.2010 р. № 6689/03 та "Інтерсплав проти України" від 09.01.2007 р. № 803/02).

Сутність принципу індивідуалізації юридичної відповідальності полягає у необхідності суворого та послідовного врахування усіх характерних рис конкретного правопорушення та суб’єкта з персональної вини якого правопорушення сталося, а також врахування обрання адекватної міри відповідальності, з метою досягнення оптимальних результатів для впливу на свідомість та поведінку правопорушника та попередження вчинення ним повторних правопорушень (Аналогічну позицію Європейського суду з прав людини можна простежити у справах "Бізнес Супорт Центр проти Болгарії" від 18.03.2010 р. № 6689/03 та "Інтерсплав проти України" від 09.01.2007 р. № 803/02).

Всупереч конституційному припису індивідуалізації відповідальності, Президент видає укази, в яких невідомі дії невідомих осіб трансформуються у провину, відповідальність та обмеження прав та свобод громадян (у формі примусових заходів-санкцій), що свідчить про протиправність указів.

26 листопада 2021 року під час прес-конференції Президент України В. Зеленський8, відповідаючи на запитання журналіста про санкції: "Коли ми побачимо факти конкретні та конкретні документи, на підставі яких РНБО виносить свої рішення? Тому що дотепер немає рішень суддів, які підтверджують звинувачення, які були на РНБО? (…)", назвав о́собями осіб щодо яких застосовує санкції, заявивши, зокрема наступне:

"ЗЕЛЕНСЬКИЙ: Ви їх людьми називаєте, да?

ЖУРНАЛІСТКА: А це не люди?

ЗЕЛЕНСЬКИЙ: Цікаво. Ні. Різні, різні. Є представники людей. Не всі представники людей - люди, є óсобі, я так вважаю. Я не про всіх кажу. Да, це моя особиста думка. (…)

ЖУРНАЛІСТКА: Так от, і запитання ще друге: чи довго РНБО ще буде заміняти правоохоронні органи в Україні?

ЗЕЛЕНСЬКИЙ: Прекрасно. Дякую вам за типічне запитання. Буду відповідати по черзі на декілька ваших важливих запитань для нашого суспільства. Значить, щодо рішення суду - це не до мене. Судова гілка влади - вона окрема. Це не стосується в принципі засідань Ради, РНБО, Ради національної безпеки та оборони. Це - дві речі. Є закриті рішення, їх дуже багато приймається. Ви навіть про них не знаєте, тому що вони направлені на безпеку нашої держави. З різних моментів: засідання щодо військових… приходять люди, і розвідка приходить, і комітети, і головуючі комітету відповідного міністерства, профільного міністерства тощо. Тому ці …важливі документи, на жаль, мені здається, на жаль, не зможете побачити. Або побачити тоді, коли пройде якийсь час, і можна буде їх відкривати. Це згідно чинного законодавства. А інші рішення - Ради національної безпеки і оборони, які не проходять в таємному форматі, наше суспільство бачить, до речі, на відміну від того, як це відбувалось раніше. Мені здається, що раніше про рішення РНБО ніхто й не знав, і ніхто не звертав уваги.

ЖУРНАЛІСТКА: Але ніхто так і не використовував РНБО раніше.

ЗЕЛЕНСЬКИЙ: Так і є. Був пасивний орган. Називалося, всі називали це, кладовищем збитих льотчіков, так казали. А сьогодні це - потужний орган. Там приймають участь не збиті льотчики, а саме ті люди, які сьогодні у владі. Це дуже важливо, щоби люди, які сьогодні працюють на владу, вони несуть відповідальність. Вони точно знають ті чи інші речі, про які вони говорять. Якщо наприклад, прикордонники дають список контрабандистів, то діючі прикордонники повинен надавати цей список, лист цих контрабандистів. Ми можемо погодитися з цим чи ні. Можуть бути помилки - їх треба виправляти. І хай несуть відповідальність ті, хто зробили помилки спеціально чи випадково (…)".

З наведеної цитати зрозуміло, що Президент Зеленський займається селекцією: для нього окремо існують РІЗНІ громадяни: "люди" окремо, "о́соби" (рос.) - окремо. Санкції, зокрема, отримують ті, кого він вважає "о́собью". Також, що важливо, Зеленський публічно допускає можливість помилок в санкційних рішеннях.

"О́собь" - слово яке по відношенню до людини має зверхнє, образливе та принизливе забарвлення. О́собь - самостійно існуючий організм; саме організм, одиниця біологічного виду, а не особистість, людина якій притаманні природні, невід'ємні, основоположні права, життя, честь та гідність якої становить найвищу соціальну цінність.

Висловлювання Зеленського - класичний приклад hate speech - мови ворожнечі, розділяючої термінології та антигуманного відношення до окремих громадян України. Це приклад селективного ставлення до громадян України та порушення Присяги Президента України.

Вживання слова "о́собь" та публічне розділення громадян на "о́собей" та "людей" - це очевидний прийом розлюднення.

Розлюднення є одною із найважливіших цілей пропаганди ненависті, адже для виправдування будь-якого беззаконня та насильства, аудиторію потрібно переконати, що ворог - поганий, він не має гідності та прав, він по суті не є людиною, а є, наприклад "о́собью". Відомим прикладом використання такого прийому є геноцид у Руанді в 1994 році, який вчинили представники етнічної більшості країни, попередньо розлюднив ворога-меншість, використовуючи по відношенню до меншості слово: "таргани".

Розділення громадян на "людей" та "о́собей" є не тільки доказом втрати інтелектуальних та моральних якостей самим Зеленським, а і грубим порушенням низки статей Конституції України, зокрема: "Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина."

Окремо слід зазначити, що штучне, антигуманне, принизливе та протизаконне розділення громадян на людей та "о́собей" додатково підкреслює неможливості очікування від Зеленського об’єктивного, неупередженого відношення до тих, чию долю він вирішує, видаючи, зокрема, укази про санкції.

Це висловлювання також є порушенням презумпції невинуватості, а, отже, і порушенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Найвища посадова особа держави не тільки висловлює думку про винність осіб, вину яких точно не доведено відповідно до закону, а і окремо позначає особу не як людину, а як біологічну одиницю - "о́собь".

Такі заяви вочевидь випереджають оцінку фактів та дій осіб компетентними суддями, а отже має місце порушення статті 6 п. 2 Конвенції.

При цьому Зеленський, на моє переконання, усвідомлює принципову нерівність тих, кого він називає "о́собями" та державної каральної системи. Влада має потужний механізм включно зі слідством, прокуратурою, судами і системою виконання покарань, громадяни - не мають, але в правовому суспільстві очікується використання державою своєї влади відповідно до певних стандартів, які демонструють повагу до гідності і автономії кожної особи, що явно ігнорує Зеленський.

III. ПОРУШЕННЯ ПРИНЦИПУ ПРАВОВОЇ ВИЗНАЧЕНОСТІ

Президентом України під час видання санкційних указів свавільно та протиправно розширене коло суб’єктів відповідальності, передбачених законом, чим порушено принцип правової визначеності як одного із основних елементів принципу верховенства права.

"(…) слід підкреслити, що коло ПІДСТАВ для застосування санкцій, визначених пунктом 1 частини першої статті 3 Закону № 1644-VII, виглядає ШИРШИМ НІЖ КОЛО СУБ`ЄКТІВ, по відношенню до яких можуть бути застосовані передбачені цим Законом санкції, визначені частиною другою статті 1 Закону № 1644-VII.

Так, серед підстав для застосування санкцій у пункті 1 частини першої статті 3 Закону № 1644-VII є "дії ІНШИХ СУБ`ЄКТІВ, які створюють реальні та/або потенційні загрози національним інтересам, національній безпеці, суверенітету і територіальній цілісності України…".

Водночас, з цього НЕ ВИПЛИВАЄ, що санкції за цим Законом можуть застосовуватися до "ІНШИХ СУБ`ЄКТІВ", коло яких НЕ ВИЗНАЧЕНО у частині другій статті 1 Закону № 1644-VII.

Не припустимо за рахунок ПІДСТАВ застосування санкцій розширювати визначене Законом КОЛО СУБ`ЄКТІВ, по відношенню до яких такі санкції можуть бути застосовані.

Норми пункту 1 частини першої статті 3 Закону № 1644-VII необхідно тлумачити у системному зв`язку із нормами частини другої статті 1 цього Закону.

Системність застосування цих норм полягає у тому, що належний суб`єкт за частиною другою статті 1 № 1644-VII має визначатися у взаємозв`язку із діями та їх наслідками за пунктом 1 частини першої статті 3 Закону № 1644-VII.

Інакше тлумачення цих норм, не засноване на системному розумінні їх змісту, надає можливість безпідставно розширювати коло суб`єктів, по відношенню до яких можуть застосовуватися санкції, робить абсолютно непрогнозованим та непередбачуваним застосування приписів Закону № 1644-VII, що порушує принцип правової визначеності як одного із основних елементів принципу верховенства права.

Зміст принципу правової визначеності полягає, зокрема, в тому, що обмеження основних прав людини і громадянина та втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями.

Принцип законності, який є складовою верховенства права, у розумінні ЄСПЛ, має бути заснованим на визнанні і прийнятті людини, її прав та свобод, як найвищої цінності, тобто, за своїм змістом мати характер правозаконності.

ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що вислів "згідно із законом" означає, зокрема, що закон не повинен суперечити принципу верховенства права.

ЄСПЛ у своїй практиці невпинно повторює, що формулювання "згідно із законом" вимагає від оспорюваного заходу, за яким здійснюється втручання, підґрунтя в національному законодавстві і стосується також якості закону, тобто закон має бути доступний для зацікавленої особи, яка, окрім того, повинна мати можливість передбачати наслідки його дії щодо себе, і відповідати принципу верховенства права (зокрема, пункт 85 рішення у справі "Шалімов проти України" від 4 березня 2010 року, заява N 20808/02).

За правовою позицією Конституційного Суду України, викладеною у рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005, із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі. (абзац другий підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини).

У рішенні від 08 червня 2016 року № 3-рп/2016 (справа № 1-2/2016) Конституційний Суд України визнає, що принцип правової визначеності не виключає визнання за органом державної влади певних дискреційних повноважень у прийнятті рішень, однак наголошує, що у такому випадку має існувати механізм запобігання зловживанню ними.

Цей механізм повинен забезпечувати, з одного боку, захист особи від свавільного втручання органів державної влади у її права і свободи, а з другого - наявність можливості особи передбачати дії цих органів", - слушно зауважує суддя Верховного Суду Єресько Л.О (цитати з окремої думки Судді Верховного Суду Єресько Л.О. від 23 вересня 2021 року по справі № 9901/635/18 (адміністративне провадження № П/9901/635/18).

IV. ПОРУШЕННЯ ПРИНЦИПУ ПРЕЗУМПЦІЇ НЕВИНУВАТОСТІ

Отримуючи відповідь від СБУ, ви переконаєтесь, що "підставами" застосування санкцій, на думку СБУ є перелік невідомих ДІЙ до яких, на думку СБУ, причетна особа, до якої застосовано санкції, а саме

- створення реальної та/або потенційної загрози національним інтересам, національній безпеці, суверенітету і територіальній цілісності України,

- сприяння терористичній діяльності,

- порушення прав і свобод людини і громадянина, інтересів суспільства та держави,

- дії що призводять до окупації території, експропріації чи обмеження права власності, завдання майнових втрат, створення перешкод для сталого економічного розвитку, повноцінного здійснення громадянами України належних їм прав і свобод.

Звертаю вашу увагу, що зазначені СБУ "підстави" майже дослівно збігаються з диспозиціями окремих статей Кримінального одексу України та з завданнями Кримінального одексу України.

Іншими словами, визначені статтею 3 Закону "Про санкції", діяння, по своїй суті співвідносяться з діяннями, вчиненими відповідними статями Кримінального кодексу України. 

з відкритих джерел

Таким чином, застосування персональних обмежувальних заходів ґрунтується не на доказах протиправної діяльності, яких не має, а лише на хворобливій уяві окремих посадових осіб, покладений в основу незаконних указів Зеленського.

За наявності інформації про причетність громадянина до злочинів, ніхто не заважав розпочати розслідування, зібрати докази високої якості, пред’явити підозру, обрати запобіжний захід, припинити правопорушення, знайти спільників і т.п.

Відповідно до частини п’ятої статті 27 Кримінального кодексу України пособником злочину є особа, яка, зокрема, сприяє приховуванню кримінального правопорушення.

Парадоксально, але виглядає так, що саме такий вид співучасті як пособницво у формі сприяння приховуванню кримінального/них правопорушення, вчиняє Президент та члени РНБО, коли не реагують на злочини у визначений КПК спосіб, а лише обмежуються санкціями.

Абсурдно, але хто як не пособник терориста замість дій щодо припинення терористичної діяльності та покарання винних, лишень забороняє терористу дії по користуванню надрами чи об'єктами права інтелектуальної власності, запроваджуючи санкції?

Все вищевикладене дає підстави стверджувати, що санкційні укази Президента України не відповідають критеріям правомірності, визначеним частиною 2 статті 2 КАС України.

Статтею 2 Закону "Про санкції" передбачено, що правову основу застосування санкцій становлять Конституція України, міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, закони України, нормативні акти Президента України, Кабінету Міністрів України, рішення Ради національної безпеки та оборони України, відповідні принципи та норми міжнародного права.

Порушення Зеленським зазначених конституційних гарантій під час видання указів свідчить про їх неправомірність та невідповідність правовим основам застосування санкцій, визначеним профільним законом.

V. НЕОБҐРУНТОВАНІСТЬ, НЕДОБРОСОВІСНІСТЬ та НЕРОЗСУДЛИВІСТЬ (під час видання індивідуального акту)

Як свідчить судова практика з питань оскарження указів Президента України та як свідчить публічна риторика політичних поплічників діючого Президента, що виправдовують його,- доводи Президента і його представників зводяться до того, що в процесі застосування санкцій до відповідних суб`єктів, функція Президента України є церемоніальною та суто номінальною. Тобто, останній лише автоматично підписує відповідний Указ про введення в дію рішення РНБО, не перевіряючи при цьому зміст, підстави, обставини, відповідність такого рішення Конституції України та законам України.

Вважаю, що така позиція є безпідставною, оскільки Президент України, як Глава держави, гарант Конституції та Голова РНБО під час розгляду питань, віднесених до його компетенції, наділений дискреційними повноваженнями, оскільки РНБО є лише координаційним (допоміжним) органом Президента України, і ВСЯ ПОВНОТА ВЛАДИ та відповідності щодо введення в дію рішень РНБО належить саме Президентові.

Застосуванню до конкретної особи певного виду санкцій, передує визначена законом процедура, що включає кілька послідовних етапів. Частиною 3 статті 5 Закону "Про санкції" передбачено, що рішення щодо застосування, скасування та внесення змін до санкцій щодо окремих іноземних юридичних осіб, юридичних осіб, які знаходяться під контролем іноземної юридичної особи чи фізичної особи-нерезидента, іноземців, осіб без громадянства, а також суб’єктів, які здійснюють терористичну діяльність (персональні санкції), передбачених пунктами 1-21, 23-25 частини першої статті 4 цього Закону, приймається Радою національної безпеки та оборони України та вводиться в дію указом Президента України. Відповідне рішення набирає чинності з моменту видання указу Президента України і є обов’язковим до виконання (тут і далі використовується позиція ВСУ по справі №9901/215/19; адміністративне провадження №П/9901/215/19, рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду (судді-доповідача - Шарапи В.М., суддів: Бевзенка В.М., Данилевич Н.А., Желтобрюх І.Л., Стрелець Т.Г.,) від 11 серпня 2020 року за позовом: Велбей Холдінгс Лімітед (Velbay Holdings Limited) до Президента України та по справі №9901/259/19; адміністративне провадження №П/9901/259/19, рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду (головуючої судді - Желтобрюх І.Л., суддів: Білоуса О.В., Блажівської Н.Є., Гімона М.М., Усенко Є.А.) від 18 червня 2020 року за позовом компанії "Tolexis Enterprises AG" до Президента України якими визнавалися протиправним та нечинними Укази Президента України про застосування, скасування та внесення змін до персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій).

Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Національний банк України, Служба безпеки України (як суб’єкти пропозицій) наділені компетенцією вносити на розгляд РНБО пропозиції щодо застосування, скасування, а також внесення змін до персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій).

Натомість РНБО, як уповноважений орган, у разі підтримання пропозицій відповідних суб’єктів, приймає рішення щодо застосування, скасування та внесення змін до персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій), яке вводиться в дію та, відповідно, набирає чинності з прийняттям Указу Президентом України. 

Відповідно до частини 1 статті 102 Конституції України, Президент України є Главою держави і виступає від її імені.

Згідно з пунктами 1, 17-18 частини 1 статті 106 Конституції України, Президент України забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави та є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України і призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань та здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави, а також очолює РНБО.

Як зазначено Конституційним Судом України у своєму рішенні від 25.02.2009 р. №5-рп/2009, Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України мають окремі конституційні повноваження у сферах національної безпеки і оборони держави,

але ЛИШЕ ПРЕЗИДЕНТ УКРАЇНИ НАДІЛЕНИЙ КОНСТИТУЦІЙНИМИ ПОВНОВАЖЕННЯМИ ЗДІЙСНЮВАТИ КЕРІВНИЦТВО у цих сферах. Це означає, що Президент України, здійснюючи таке керівництво, СПРЯМОВУЄ діяльність суб'єктів забезпечення національної безпеки і оборони держав.

Частинами 1-4, 7 статті 107 Конституції України передбачено, що РНБО є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України. РНБО координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони. Головою РНБО є Президент України. Персональний склад РНБО формує Президент України. Рішення РНБО вводяться в дію указами Президента України. Положення аналогічного змісту наведені у Законі України "Про Раду національної безпеки і оборони України" від 05.03.1998 №183/98-ВР (статті 1-2, 10).

Отже, Конституцією та законами України визначено статус РНБО в якості допоміжного органу при Президентові України, який здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони, зі спеціальною компетенцією щодо координації, тобто здійснення консультативно-дорадчих функцій, і контролю діяльності органів виключно виконавчої влади у цій сфері.

Конституційна вказівка про те що РНБО формується, очолюється та діє при Президентові України, дає підстави для висновку, що цей орган не має статусу самостійного органу влади і не наділений повноваженнями приймати будь-які загальнообов’язкові рішення, без введення їх в дію указом Президента України.

Крім того, частиною 3 статті 106 Конституції України встановлено, що Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов’язковими до виконання на території України.

Вказана норма Конституції України ЗАКРІПЛЮЄ ЄДИНИЙ ПІДХІД до видання Президентом України указів з питань, віднесених до його повноважень, що робить НЕМОЖЛИВИМ видання ним певного указу БЕЗ З’ЯСУВАННЯ НАЯВНОСТІ ДЛЯ ЦЬОГО ПІДСТАВ, передбачених законодавством. 

ЗДІЙСНЕННЯ Президентом України КЕРІВНИЦТВА у сфері національної безпеки і оборони означає, що ніхто інший, в тому числі РНБО, не може зобов’язати Главу держави видати той чи інший указ.

Жодна норма Конституції України не містить вказівок про те, що повноваження Президента України, а особливо у сфері, де останній здійснює керівництво, повинні реалізовуватися ним в імперативному, а не дискреційному, порядку. 

Звертаю Вашу увагу на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, сформовану у пункті 70 постанови від 13 січня 2021 року в справі № 9901/405/1910, відповідно до якої повноваження Президента вводити в дію рішення РНБО не є суто церемоніальними, інакше закон міг би передбачати інше формулювання, наприклад про те, що рішення РНБО ПІДПИСУЮТЬСЯ Президентом.

Велика Палата Верховного Суду наголосила, що таке формулювання як "введення в дію" та, більш того, необхідність видання із цього приводу спеціального акту - указу Президента, означає,

по-перше, що без таких дій Президента рішення РНБО саме собою чинності не набирає;

по-друге, що Президент має дискрецію у питанні введення чи не введення такого рішення в дію, видання чи не видання відповідного указу.

Необхідність РОЗСУДУ з боку Президента при реалізації цього повноваження й означає здійснення ним аналітичної діяльності у вигляді оцінки доцільності, законності й обґрунтованості прийняття такого рішення.

Варто також наголосити, що указ Президента України, яким вводиться в дію рішення РНБО щодо застосування до конкретно визначеної особи персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій), за своєю правовою природою є ОСТАТОЧНИМ РІШЕННЯМ у процедурі застосування санкцій і ця ОСОБА ПОЗБАВЛЕНА МОЖЛИВОСТІ ОСКАРЖИТИ ПОПЕРЕДНІ ЕТАПИ ТАКОЇ ПРОЦЕДУРИ, адже рішення РНБО, у випадку, якщо його не було введено в дію указом Президента України, не має самостійного юридичного значення та не породжує жодних наслідків. 

При введенні в дію рішення РНБО про санкції Президент як гарант Конституції України, якому народом України надано представницький мандат та якому Конституцією України надано повноваження вводити в дію рішення РНБО, МАЄ дотримуватися принципу верховенства права, поважати права та свободи громадян, САМОСТІЙНО перевірити та оцінити наявність та достатність підстав для введення санкцій, дотримання меж дискреції та процедури введення санкцій.

За змістом статті 3 Закону №1644-VII санкції застосовуються виключно за наявності достатніх фактичних і правових підстав для цього і їх застосування повинно ґрунтуватись на принципах законності, прозорості, об’єктивності, відповідності меті та ефективності.

Вважаю, що Зеленським під час прийняття санкційних указів порушуються законодавчо визначені принципи застосування санкцій, а самі укази суперечать вимогам щодо обґрунтованості, безсторонності, добросовісності та розсудливості рішень суб’єкта владних повноважень і є таким, що прийнятий з порушенням положень частини 2 статті 3 Закону України "Про санкції".

Звертаю увагу також на позицію Пленуму ВАСУ щодо дискреційних повноважень Президента під час видання указів якими вводяться в дію рішення РНБО.

13.03.2017 року Постановою Пленуму Вищого адміністративного суду України № 6 затверджено правовий висновок щодо дискреції Президента України при виданні указів, якими вводяться в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України.

Заслухавши доповідь секретаря Пленуму Вищого адміністративного суду України Смоковича М.І. про правовий висновок щодо дискреції Президента України при виданні указів, якими вводяться в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України, Пленум Вищого адміністративного суду України постановив, зокрема, наступне: "Згідно зі статтею 107 Конституції України РНБО є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України.

На думку В.Л. Федоренка (В.Л. Федоренко. Конституційне право України: підруч. / До 20-ої річниці Конституції України та 25-ої річниці незалежності України. - К.: Вид-во "Ліра-К", 2016. - С. 409. Конституція України: науково-практ. коментар / редкол.: В.Я. Тацій (голова редкол.), О.В. Петришин (відп. секретар), Ю.Г. Барабаш та ін. - 2-ге вид., перероб. і допов. - Х.: Право, 2011. - С. 749.) "РНБО є допоміжним органом при Президентові України зі спеціальною компетенцією, діяльність якого дозволяє главі держави повно та ефективно забезпечувати правовий режим національної безпеки і оборони"). Як зазначають автори коментаря Конституції України, конституційна вказівка на те, що РНБО є органом при Президентові України, "дає підстави для висновку про належність РНБО до допоміжних органів при главі держави, а також про те, що цей орган не є самостійним органом державної влади". Не будучи самостійним органом влади, РНБО не може приймати загальнообов'язкові рішення чи рішення, які зобов'язують будь-якого суб'єкта (у тому числі Президента України).

Дорадчий характер РНБО засвідчується:

1) складом РНБО, який очолює Президент України (пункт 18 частини першої статті 106 Конституції України) та до якого входять за посадою Прем'єр-міністр України, Міністр оборони України, Голова Служби безпеки України, Міністр внутрішніх справ України, Міністр закордонних справ України;

2) характером повноважень РНБО, встановлених частиною другою статті 107 Конституції України і конкретизованих законами України "Про Раду національної безпеки і оборони України", "Про основи національної безпеки України" та іншими законами.

Повноваження РНБО мають координаційний і контрольний характер; вони обмежуються стратегічним плануванням та розробкою програм, внесенням відповідних пропозицій Президентові України, що стосуються сфери повноважень Президента України з питань безпеки і оборони, координацією органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у сфері захисту національних інтересів України тощо.

Рішення РНБО не виконуються безпосередньо жодним суб'єктом; такі рішення вводяться в дію указами Президента України, який надає їм загальної обов'язковості своїми власними конституційними повноваженнями у відповідній сфері.

Видання указів Президента України, які є обов'язковими до виконання на території України, - власна компетенція Президента України (частина третя статті 106 Конституції України). Указом Президента України реалізується власний розсуд Президента України в межах Конституції та законів України.

Таким чином, видаючи указ, Президент користується власною дискрецією, яка не є необмеженою: укази Президента України є підзаконними актами.

Здійснення Президентом України керівництва у сфері національної безпеки і оборони означає, що ніхто інший не може зобов'язати Президента України прийняти те чи інше рішення, видати той чи інший указ. Жодна норма Конституції України не містить вказівок, що будь-яке повноваження Президента України, особливо у сфері, де Президент здійснює керівництво, може реалізовуватися ним примусово (імперативно), а не дискреційно.

Таким чином, указ Президента України, яким вводиться в дію рішення РНБО - допоміжного органу при Президентові України, видається Президентом України не примусово, а в межах власної дискреції".

VI. НЕПРАВОВА ПРОЦЕДУРА ПРИЙНЯТТЯ РІШЕННЯ

Принципи правової процедури (fairprocedure є універсальними та через рішення Європейського суду з прав людини поширюються як на процесуальне судочинство, так і на правові процедури, яких повинні дотримуватися суб’єкти владних повноважень під час прийняття відповідних актів стосовно прав, свобод та законних інтересів людини.

Доктрина правової процедури по суті була використана в практиці Конституційного Суду України. У рішеннях від 28 лютого 2018 року про визнання неконституційним закону про мову та від 26 квітня 2018 року про визнання неконституційним закону про референдум Конституційний Суд України, вказавши на прямий зв’язок дотримання "НАЛЕЖНОЇ ПРОЦЕДУРИ" та гарантій прав і законних інтересів людини і громадянина, фактично надав процедурним принципам владного обов’язкового значення.

Тобто, якщо було порушено належну правову процедуру в парламенті чи в іншому органі публічної влади - немає сенсу перевіряти змістову частину відповідного акта, оскільки він є нікчемним" (тут і далі по тексту використовується позиція судді Касаційного адміністративного суду Мирослави Білак (стаття "Запровадження європейської доктрини "правова процедура" (fair procedure) у практиці Касаційного адміністративного суду").

Відповідні критерії (стандарти) правової процедури у процесі ПРИЙНЯТТЯ актів органами публічної влади відображені в рішеннях Європейського суду з прав людини, згідно з якими має бути забезпечене право особи:

- бути вислуханою;

- на допомогу і представництво;

- ознайомитися з матеріалами справи;

- обґрунтувати органом влади прийняття несприятливих актів;

- визначити порядок їх оскарження,

відшкодувати заподіяну шкоду.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 20 жовтня 2011 року у справі "Рисовський проти України" викладено окремі стандарти діяльності суб’єктів владних повноважень, зокрема розкрито елементи змісту принципів "належного врядування", які ЗОБОВ’ЯЗУЮТЬ державні органи запровадити внутрішні процедури, що посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок.

Як вказано у постанові Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 826/16495/17, потреба у визначеності не означає, що органові, який ухвалює рішення, не повинні надаватись дискреційні повноваження (де це необхідно) за умови наявності процедур, що унеможливлюють зловживання ними. У цьому контексті закон, яким надаються дискреційні повноваження певному державному органові, повинен вказати чітко і зрозуміло на обсяг такої дискреції. Зокрема, Верховний Суд зазначив, що не відповідатиме верховенству права, якщо надана законом виконавчій владі дискреція матиме характер необмеженої влади. Отже, закон повинен вказати на обсяг будь-якої такої дискреції та на спосіб її здійснення із достатньою чіткістю, щоб особа мала змогу відповідним чином захистити себе від свавільних дій.

Таким чином, відсутність належної правової процедури чи її порушення, довільне та необмежене законодавством використання дискреції, по суті перетворює урядування на свавілля.

В Україні ключову роль у процедурі запровадження санкцій відіграє Рада національної безпеки і оборони України. Частиною третьої статті 2 Закону України "Про Раду національної безпеки і оборони України" визначено, що порядок роботи Ради національної безпеки і оборони України встановлюється цим Законом та РЕГЛАМЕНТОМ Ради національної безпеки і оборони України.

Регламент РНБО повинен бути затверджений рішенням самої РНБО та введений в дію Указом Президента. Однак, на сьогодні Регламент роботи РНБО в системі нормативно-правових актів відсутній та всупереч закону не затверджувався.

Тобто, до теперішнього часу відсутній прямо передбачений Законом один з обов’язкових та законодавчо визначених нормативно-правових актів, що має визначати порядок діяльності РНБО, в тому числі під час проведення засідань та ухвалення рішень.

Регламент РНБО, як і будь-який регламент діяльності суб’єкта владних повноважень, мав би визначати сукупність норм-правил, які регулюють внутрішні правові процедури діяльності РНБО, організаційні засади діяльності РНБО; питання, що розглядаються на засіданні/ях; порядок організація роботи членів РНБО; документування діяльності РНБО та її засідань; порядок роботи з документами; надання матеріалів; їх обговорення; процедуру прийняття рішень; протоколювання та стенографування засідань тощо.

Відсутність Регламенту РНБО означає відсутність визначених законом унормованих процедур, спрямованих на забезпечення загального принципу юридичної визначеності, складовою якої є принцип легітимних очікувань як один з елементів принципу верховенства права. Це все призводить до протиправності рішень РНБО, які вводить в дію указами Президент, це, безумовно, стосується санкційних указів, прийнятих без належної процедури та нікчемних по суті.

Відсутність Регламенту РНБО чи будь-якого іншого процедурного законодавства що забезпечує порядок проведення засідань РНБО та ухвалення рішень, свідчить про відсутність процедури прийняття рішень взагалі і створює безліч негативних наслідків для громадян то юридичних осіб.

Зокрема, відсутність унормованих процедур прийняття рішень на РНБО, відсутність Регламенту РНБО неодноразово призводило до грубих порушень прав людини, що підтверджується заявою секретаря РНБО О.Данілова від 15 жовтня 2021 року що в рішенні РНБО про персональні санкції "були свідомі чи несвідомі помилки відносно 108 осіб, які ми вже виправили".

Відсутність Регламенту Ради національної безпеки і оборони України, затвердженого її рішенням, введеним в дію указом Президента України, прямо впливає на законність реалізації наданих законом повноважень РНБО України, оскільки такі повноваження здійснюються без належної правової основи діяльності, без порядку роботи, наявність якого вимагає частина друга ст. 2 Закону України "Про Раду національної безпеки і оборони України".

Іншими словами санкційна діяльність РНБО - це діяльність поза межами процедур та порядків, перевірок, права на захист, дії поза межами контролю, поза межами захисту, що є безумовним порушенням принципу верховенства права.

Протиправна бездіяльність РНБО, її секретаря, апарата РНБО та Президента, які свідомо ігнорують законодавчу вимогу ухвалення регламенту власної роботи, призводить до протиправності рішень, які протиправно вводяться в дію Президентом України.

Крім того, статтею 10 Закону "Про Раду національної безпеки і оборони України" від 5 березня 1998 року № 183/98-ВР передбачено наявність ПРОТОКОЛУ засідань РНБО, в якому, зокрема, фіксується позиція Голови ВРУ, на що слід звернути окрему увагу.

Колишній голова ВРУ Д.Разумков неодноразово публічно стверджував, що висловлював свою позицію та незгоду під час прийняття рішень на засіданні РНБО, а отже, його позиція мала протоколюватися.

Також зі слів Д. Разумкова, рішення по санкціях приймалися без обговорень та без аналізу доказової бази, що також свідчить про порушення принципу юридичної визначеності, складовою якої є принцип легітимних очікувань як один з елементів принципу верховенства права.

Колишній член РНБО , міністр МВС А. Аваков так описував своє ставлення до роботи РНБО. .: "РНБО не може бути органом виконавчої влади чи тим більше судовим органом, який призначає винних… коли РНБО у нас перетворилося на хайпі в місце для штампування санкцій, це було неприпустимо. Я не хотів в цьому брати участь".

Аваков розповів, що імена фігурантів нових санкційних списків члени РНБО не знали до останнього. Мовляв, за п'ять хвилин до засідання їм "давали папочку".

"Я член РНБО з десятирічним стажем не мав матеріалу. Я Данілову (секретар РНБО) казав - це свинство взагалі. Цих прізвищ, які виносяться, у мене в папці немає. А він: не встигли розмножити", - зазначавАваков. "Це гігантська проблема, це спрощення ситуації. Санкції проти громадян України вводити не можна", - заявив Аваков.

Як вбачається з відповіді А.Авакова14 від 16.11.2021р. на адвокатський запит адвоката Бережного Д.С. що діє в інтересах громадянина України С.О. Куршутова щодо якого застосовані персональні санкції:

"Зазначене у запиті рішення вважаю таким що суперечить Закону України "Про санкції, оскільки цим Законом підстав для застосування щодо громадян України персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій) НЕ передбачено.

"Інформація про конкретні дії, факти та обставини які могли б стати підставами для застосування санкцій до Куршутова Сєяра Османовича на засіданні РНБО НЕ подавалась, НЕ розглядалась та НЕ обговорювалась. (…).

"Наскільки мені відомо, інформація яка обговорювалася при прийнятті відповідного рішення РНБО не є державною таємницею у розумінні Закону "Про державну таємницю", не є секретною та не становить бідь яку іншу інформацію з обмеженим доступом".

Звертаю Вашу окрему увагу на свідчення екс-члена РНБО Авакова про НЕ секретність інформації, що обговорювалася під час засідання РНБО в справі С.Куршутова, на думку Авакова, бо не має жодних підстав вважати, що по відношенню до інших санкційних осіб відбувалася якась інша, нагадуюча законну, процедура.

Аналогічні відповіді адвокатові Бережному про протизаконність санкцій, відсутність обговорення та аналізу питань під час засідання РНБО та не секретність, на його думку, інформації дав член РНБО Д. Разумков.

10 листопада 2021 року на брифінгу Секретаря РНБО Баканова І.Г. та Данілова О.М.,16 останній, зокрема заявив: "… дійсно ряд питань, які розглядаються в режимі "Таємно" вони видаються безпосередньо перед засіданням під підпис. Після засідання такі документи, які мають Гриф "Таємно" здаються кожним членом Ради національної безпеки і оборони в зворотній бік. МИ НЕ МОЖЕМО ЇХ ВИДАВАТИ ЗАЗДАЛЕГІДЬ, вони видаються безпосередньо перед засіданням. Кожен член Ради національної безпеки і оборони може з ними ознайомитися, може задавати на засіданнях Ради національної безпеки і оборони питання, якщо в нього такі питання виникають. Голосування по кожному питанню є персональне, кожна людина голосує особисто, лист голосування зберігається в Апараті Ради національної безпеки і оборони постійно".

Через декілька хвилин на тому ж брифінгу Голова СБУ Баканов І.Г. публічно СПРОСТУВАВ заяву Данілова О.М., повідомивши: "Хотів розпочати брифінг з того питання, що документи на засідання Ради національної безпеки і оборони для застосування санкцій подаються за 5 хвилин до початку роботи Ради національної безпеки і оборони відповідного засідання. Хочу цей міф розвіяти - такого не відбувається. Кожен орган працює в межах свої внутрішньо - відомчих нормативів, ПРАЦІВНИКИ СЛУЖБИ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ ПІДГОТОВЛЮЮТЬ І ПОДАЮТЬ ДОКУМЕНТИ НА РОЗГЛЯД РАДИ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ І ОБОРОНИ ЗАЗДАЛЕГІДЬ, тому прохання цим питанням не спекулювати, але якщо є якісь питання до якихось інших органів, що подають документи на засідання Ради національної безпеки і оборони, то прохання звертатися до них за певними роз’ясненнями".

Вищезазначені висловлювання свідчать про очевидну дефектність, неправдивість, нерегламентованість, незрозумілість навіть для членів РНБО процедури прийняття рішень РНБО як підґрунтя для президентських указів.

Рішення - це розумовий процес вибору мети та способів її досягнення. Прийняття рішень - це усвідомлення завдання, формулювання цілей, формування варіантів дії та вибір кращого варіанта.

Протиріччя які містяться в публічних заявах членів РНБО, численні помилки в санкційних указах, протиправна позасудова практика покарання українських громадян прямо демонструють, що складні теоретичні та практичні завдання пов’язані з питаннями національної безпеки та оборони, питання що вимагають вивчення, дослідження і розв’язання, а не п’ятихвилинного огляду, є непосильними для діючого Президента та його РНБО.

Шукати захисту своїх прав у РНБО як у координаційному органі з питань національної безпеки і оборони при Президентові України та в Апараті РНБО буде справою безрезультатною.

Як свідчить судова практика, правова позиція представників апарату РНБО є наступною: Апарат РНБО України не має адміністративної процесуальної правосуб`єктності, що виключає можливість, згідно зі статтями 42, 44 та 51 КАС України, участь цього органу в адміністративному процесі у правовому статусі сторони чи третьої особи. Державна реєстрація РНБО України не відбувалася. Апарат РНБО України є державним органом, який здійснює поточне інформаційно-аналітичне та організаційне забезпечення діяльності РНБО України. З огляду на вимоги Закону України "Про Раду національної безпеки і оборони України" та Положення про Апарат Ради національної безпеки і оборони України, затвердженого Указом Президента України від 14 жовтня 2005 року №1446, апарат РНБО України навіть не наділений повноваженнями представляти РНБО України в судових інстанціях.

Позиція Апарату РНБО щодо власної правосуб’єктності є мінливою, творчою та вибірковою. Наприклад, коли Апарат РНБО цікавлять земельні питання, то правосуб’єктність з’являється і адміністративний суд отримує позов від Позивача - Апарату РНБО, і навпаки, коли мова йде про залучення Апарату в якості Відповідача чи третьої особи, правосуб’єктність "зникає". Тобто, Апарат РНБО самотужки вирішує коли він може мати правосуб’єктність, а коли - ні.

Наприклад, 31 серпня 2021 Окружний адміністративний суд міста Києва постановив рішення № 640/9431/19 за позовом Апарату РНБО до Київської міської державної адміністрації про "Про припинення апарату Ради національної безпеки і оборони України права постійного користування земельною ділянкою на вул. Щусєва у Шевченківському районі м. Києва".

Це свідчить про те, що у відповідних матеріальних та процесуальних правовідносинах Апарат РНБО визнано суб’єктом адміністративного судочинства, як зі сторони суду, так і зі сторони самого Апарату РНБО.

У відомому звіті Венеціанської комісії 2011р.19 на підставі аналізу правових систем європейських держав у пошуках спільних елементів, характерних як для "верховенства права", так і "правової держави", пропонується щонайменше 6 необхідних елементів, яких необхідно дотримуватися не лише формально, але й по суті.

Ними є:

1) законність, включно з прозорим, підзвітним і демократичним процесом прийняття законів;

2) правова визначеність;

3) заборона довільності у прийнятті рішень;

4) доступ до правосуддя, що здійснюється незалежним і безстороннім судом, включно з можливістю оскаржити в суді

5) повага до прав людини;

6) недискримінація і рівність перед законом.

У випадку прийняття санкційних указів порушується всі 5 елементів принципу верховенства права (крім права на судовий захист, яке виникає внаслідок ухвалення протиправного рішення).

У вже згаданому звіті Венеціанської комісії наголошується, що правова визначеність вимагає, щоб правові норми були зрозумілими і точними та мали на меті гарантування, що ситуації і правовідносини будуть передбачуваними.

У принципі законності концентровано виражена властивість права щодо протистояння сваволі в процесі впорядкування суспільних відносин.

У правовій державі законність (правозаконність) є гарантією правомірності застосованого примусу.

Президент і члени РНБО, замість ухвалення Регламенту РНБО та чіткого й неухильного дотримання процедур які гарантують законність та справедливість прийнятих рішень, обрали необмежену владу.

Сама ця необмежена влада, а не принцип верховенства права і стала підґрунтям застосування санкцій до громадян України та засобів масової інформації.

Впевнене відчуття безкарності, необмеженої влади на тлі особистої обмеженості стало причиною заяви Секретаря РНБО Данілова в інтерв’ю виданню "РБК-Україна" в якій секретар РНБО стверджує, що українські суди утворили "корпорацію" та є "більш небезпечними, ніж олігархи".

VII. ПОХОДЖЕННЯ ДОКАЗІВ ТА ПРОЦЕДУРА ЇХ ОТРИМАННЯ

Окремим та надважливим питанням на мою думку є процедурні питання видання санкційних указів, зокрема:

1) ПОХОДЖЕННЯ даних/матеріалів що покладено в обґрунтування санкцій,

2) ДЖЕРЕЛ такого походження та

3) ПРОЦЕДУРИ ОТРИМАННЯ, перевірки та аналізу Службою безпеки України та Президентом України матеріалів, які начебто обґрунтовують застосування санкцій і начебто є підставами для такого застосування.

Самотужки отримати ці творчі надбання адвокатам та громадянам не вдасться, оскільки СБУ вважає що ці матеріали не тільки існують, але й є державною таємницею під грифом "цілком таємно". Проте, у мене особисто, є обґрунтовані сумніви в фізичній наявності подібної інформації та належній законодавчо унормованій процедурі її походження, отримання та використання.

Зрозумілим є те, що інформація яка начебто є в СБУ і вважається Зеленським підставами для застосування санкцій не може взятися з нізвідки: з анонімних даних мережі Інтернет, власних рапортів чи доповідних самим собі, розмов в місцях громадського харчування чи торгівлі, пліток чи чиєїсь хворобливої уяви.

Іншого законного способу, процедури отримання інформації ніж проведення оперативно-розшукової діяльності (як системи гласних і негласних пошукових та контррозвідувальних заходів, що здійснюються із застосуванням оперативних та оперативно-технічних засобів), НЕ ІСНУЄ.

Матеріали негласних слідчих (розшукових) дій не можуть довільно з’являтися та зникати по волі осіб, що їх здійснюють, бо існує спеціальний законодавчий порядок (процедура) та особливості проведення слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій.

Відповідно до статті 7 Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність": "У разі виявлення ознак кримінального правопорушення оперативний підрозділ, який здійснює оперативно-розшукову діяльність, зобов’язаний невідкладно направити зібрані матеріали, в яких зафіксовано фактичні дані про протиправні діяння окремих осіб та груп, відповідальність за які передбачена Кримінальним кодексом України, до відповідного органу досудового розслідування для початку та здійснення досудового розслідування в порядку, передбаченому КПК України. У разі, якщо ознаки кримінального правопорушення виявлені під час проведення оперативно-розшукових заходів, що тривають і припинення яких може негативно вплинути на результати кримінального провадження, підрозділ, який здійснює оперативно-розшукову діяльність, повідомляє відповідний орган досудового розслідування та прокурора про виявлення ознак кримінального правопорушення, закінчує проведення оперативно-розшукового заходу, після чого направляє зібрані матеріали, в яких зафіксовано фактичні дані про протиправні діяння окремих осіб та груп, відповідальність за які передбачена КК України, до відповідного органу досудового розслідування".

Специфіці проведення негласних слідчих (розшукових) дій в Кримінальному процесуальному кодексі України присвячена окрема глава № 21. 

Згідно ч.1 ст. 252 КПК України, ФІКСАЦІЯ ХОДУ і РЕЗУЛЬТАТІВ негласних слідчих (розшукових) дій ПОВИННА відповідати ЗАГАЛЬНИМ ПРАВИЛАМ фіксації кримінального провадження, передбаченого КПК України. Таким чином, на негласні слідчі (розшукові) дії поширюється також і положення глави 5 КПК: "Фіксування кримінального провадження. Процесуальні рішення." Крім того, на негласні слідчі (розшукові) дії поширюються положення глави 40 КПК "Кримінальне провадження, яке містить відомості, що становлять державну таємницю".

Другим нормативним актом, який регулює порядок проведення негласних слідчих (розшукових) дій є Закон України "Про державну таємницю". Так, ч.8 ст. 11 вказаного Закону встановлено, що рішення про віднесення інформації до державної таємниці, приймається державним експертом з питань таємниць. Такі рішення підлягають реєстрації Службою безпеки України та є підставою для формування зводу відомостей, що становлять державну таємницю.

Третім нормативним актом, який регулює порядок проведення негласних слідчих розшукових дій є Закон України "Про оперативно-розшукову діяльність".

Окремим документом, який регламентує порядок проведення НСРД є Інструкція про організацію проведення негласних слідчих (розшукових) дій та використання їх результатів у кримінальному провадженні, затверджена спільним наказом Генерального прокурора України, міністра внутрішніх справ України, головою СБУ, головою адміністрації державної прикордонної служби України, міністром фінансів України, міністром юстиції України 16.11.2012р. № 114/1042/516/1199/936/1687/5.

Докази, отримані внаслідок порушень положень КПК України під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій, не можуть використовуватися при прийнятті процесуальних рішень судами, оскільки відповідно до ч.1 ст.84 КПК України, доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. Тобто, відповідно до ч. 1 ст.84 КПК України, фактичні дані, які отримані НЕ В ПОРЯДКУ передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом України, доказами в принципі бути не можуть. Відповідно до ч.1 ст.86 КПК України, доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому Кодексом.

Таким чином, необхідно звертати особливу увагу на порядок отримання доказів слідчим та прокурором не тільки під час досудового розслідування, а під час негласних слідчих (розшукових) дій та ретельно з’ясовувати, чи в порядку, передбаченому положеннями КПК України, отриманий той чи інший доказ в кримінальному провадженні. Це ж правило безумовно повинно застосовуватися і до доказів, які отримані під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій.

Особливу увагу слід звернути на МЕТОДИ проведення негласних слідчих (розшукових) дій та процедуру ОФОРМЛЕННЯ отриманих внаслідок НСРД даних у відповідних ПРОТОКОЛАХ. Саме на оформлення протоколів про ХІД і РЕЗУЛЬТАТИ негласних слідчих (розшукових) дій необхідно звертати особливу увагу. Відповідно до ч.1 ст.252 КПК України, фіксація ХОДУ і РЕЗУЛЬТАТІВ негласних слідчих (розшукових) дій повинна відповідати загальним правилам фіксації кримінального провадження, передбаченим КПК України. За результатами проведення негласної слідчої (розшукової) дії складається ПРОТОКОЛ, до якого в разі необхідності долучаються додатки.

Таким чином, частина 1 ст. 252 КПК України відсилає до глави 5 КПК України: "ФІКСУВАННЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ". Відповідно до ч.1 ст.104 КПК України, у випадках, передбачених цим Кодексом, хід і результати проведення процесуальної дії фіксуються в протоколі. Отже, відповідно до ч.1 ст.252 та ч.1 ст.104 КПК України, за результатами проведення негласних слідчих (розшукових) дій, обов’язково складається ПРОТОКОЛ ПРО ХІД ТА РЕЗУЛЬТАТИ даної процесуальної дії в якому повинен відображатися весь перебіг процесуальної дії, а не лише відображення отриманих під час негласної слідчої (розшукової) дії результатів, зокрема:

-дата та час, коли особа, яка залучена до конфіденційного співробітництва прибула в приміщення відповідного оперативного підрозділу для участі в НСРД - контроль за вчиненням злочину;

-хто конкретно з оперативних працівників чи залучених спеціалістів встановлював на дану особу спеціальне аудіо- відео спостережне обладнання;

-яке конкретно обладнання для аудіо- відеоспостереження було встановлено на дану особу (не зазначають назву та технічні характеристики даного обладнання);

-час, коли ця особа вийшла з приміщення оперативного підрозділу та маршрут її пересування для зустрічі з особою, відносно якої проводиться НСРД - контроль за вчиненням злочину;

-маршрут повернення даної особи після проведення НСРД контроль за вчиненням злочину до оперативного підрозділу;

-співробітник оперативного підрозділу, який безпосередньо знімав обладнання для відеоспостереження з особи, залученої до конфіденційного співробітництва;

-присутні при цих діях особи тощо.

Разом із тим, відповідно до ч.1 ст.252, ч.1 ст.104 КПК України, в протоколі про проведення негласної слідчої (розшукової) дії всі обставини про хід негласної слідчої (розшукової) дії мають бути зафіксовані. Таким чином, на стадії дослідження протоколу негласної слідчої (розшукової) дії, Суд повинен вирішити питання щодо недопустимості доказу, якщо доказ отриманий не в порядку передбаченому КПК України. Адже положення ч.1 ст.252 та ч.1 ст.104 КПК України вимагають, аби в протоколі був зафіксований І ХІД, І РЕЗУЛЬТАТИ негласної слідчої (розшукової) дії.

Також слід звертати особливу увагу на ту обставину, хто саме склав протокол проведення негласної слідчої (розшукової) дії та на дату складення протоколу.

Відповідно до ч.1 ст.106 КПК України, протокол під час досудового розслідування складається слідчим або прокурором, які проводять відповідну процесуальну дію, під час її проведення або безпосередньо після її закінчення. Отже, протокол про хід і результати НСРД, оскільки він є негласною слідчою дією, а відповідно не може бути складений під час цієї дії, повинен бути складеним безпосередньо після закінчення даної процесуальної дії. Даний протокол не може бути складений наступного дня, через тиждень або рік після закінчення конкретної негласної слідчої (розшукової) дії. Він має бути складений безпосередньо після закінчення процесуальної дії і саме тією посадовою особою, яка провела цю негласну слідчу (розшукову) дію. Якщо ж протокол складений через тривалий час після закінчення процесуальної дії або не тією особою, яка безпосередньо проводила негласну слідчу (розшукову) дію, суд має визнати даний доказ недопустимим, оскільки він отриманий не в порядку, передбаченому КПК України.

Відповідно до ч.2 ст.106 КПК України, до складу слідчої (розшукової) дії входять також дії щодо належного упакування речей і документів та інші дії, що мають значення для перевірки результатів процесуальної дії.

Таким чином, якщо внаслідок проведення будь-якої негласної слідчої (розшукової) дії, було проведено аудіо-, відео контроль особи, вилучені якісь речі чи документи, то безпосередньо після закінчення даної процесуальної дії, слідчий, прокурор (оперативний працівник, якщо він виконує дану процесуальну дію за дорученням слідчого, прокурора), мають належним чином упакувати ці речі і документи і невідкладно долучити їх до протоколу про хід та результати негласної слідчої (розшукової) дії.

Окреме питання існує щодо переліку осіб, які мають право проводити таку процесуальну дію, як негласна слідча (розшукова) дія. Відповідно до ч.3 ст.5 Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність", оперативно-розшукова діяльність здійснюється оперативними підрозділами Служби безпеки України - контррозвідкою, військовою контррозвідкою, захисту національної державності, спеціальними оперативними підрозділами по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю, оперативно-технічними, внутрішньої безпеки, оперативного документування, боротьби з тероризмом і захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів.

Отже, всі співробітники перелічених оперативних підрозділів Служби безпеки України є оперативними працівниками і мають право за дорученням слідчого або прокурора, проводити негласні слідчі (розшукові) дії та складати відповідні протоколи їх проведення. Разом із тим, фактично такі негласні слідчі (розшукові) дії, як аудіо- відео контроль особи, зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж, установлення місцезнаходження радіоелектронного засобу, аудіо- відео контроль місця, фізично проводять співробітники оперативно-технічного відділу управління СБУ, бо саме оперативні уповноважені даного відділу є спеціалістами-техніками і саме вони встановлюють на певну особу чи в певному місці відповідне технічне обладнання.

Сам же протокол про хід та результати проведення даних негласних слідчих (розшукових) дій, часто складає співробітник профільного підрозділу, наприклад співробітник спеціального оперативного підрозділу по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю. При цьому в протоколі НСРД даний співробітник прямо вказує, наприклад, що з оперативно-технічного відділу йому передали карту пам’яті на якій зафіксована певна процесуальна дія: аудіо- відео контроль особи, чи аудіо- відео контроль місця.

Разом із тим, відповідно до ч.1 ст.106 КПК України, протокол під час досудового розслідування складається слідчим або прокурором, які проводять відповідну процесуальну дію.

Відповідно до ч.2 ст.41 КПК України, під час виконання доручень слідчого, прокурора співробітник оперативного підрозділу користується повноваженнями слідчого. Отже такий оперативний співробітник правоохоронного органу має право складати протокол про хід і результати НСРД. Проте, протокол повинен скласти лише той оперативний співробітник, який безпосередньо проводив відповідну процесуальну дію. Відповідно до ч.1 ст.110 КПК України, процесуальними рішеннями є всі рішення органів досудового розслідування, прокурора, слідчого судді, суду. Згідно з ч.3 ст.110 КПК України, рішення слідчого, прокурора приймається у формі постанови. Постанова виноситься у випадках, передбачених КПК, а також коли слідчий, прокурор визнає це за необхідне. Відповідно до ч.1 ст.107 КПК України, рішення про фіксацію процесуальної дії за допомогою технічних засобів під час досудового розслідування приймає особа, яка проводить відповідну процесуальну дію.

Таким чином, оскільки положеннями КПК України прямо передбачено, що рішення про фіксацію процесуальної дії за допомогою технічних засобів приймається особою, яка проводить відповідну процесуальну дію, то відповідно до ч.3 ст.110 КПК України, особа, яка проводить негласну слідчу (розшукову) дію (наприклад аудіо- відео контроль особи), повинна винести відповідну постанову про фіксацію процесуальної дії за допомогою технічних засобів. При цьому, слідчий (оперативний працівник) повинні вказати у цій постанові ідентифікаційні ознаки технічних засобів, які будуть використані під час проведення процесуальної дії.

Особливу важливість наявність відповідної постанови має для такої негласної слідчої (розшукової) дії, як аудіо- відео контроль особи, аудіо- відео контроль місця, контроль за вчиненням злочину.

Відповідно до ч.1 ст.517 КПК України, досудове розслідування та судове провадження у кримінальному провадженні, яке містить відомості, що становлять державну таємницю, проводиться з дотриманням вимог режиму секретності.

Відповідно до ч.3 ст.517 КПК України, до участі в кримінальному провадженні, яке містить відомості, що становлять державну таємницю, допускаються особи, які мають допуск до державної таємниці відповідної форми та яким надано доступ до конкретної секретної інформації (категорії секретної інформації) та її матеріальних носіїв. Таким чином, до кримінального провадження, яке містить державну таємницю, в принципі не можуть бути допущені особи, які не мають допуску до державної таємниці відповідної форми. Мова йде насамперед про осіб, які залучаються слідчим та оперативним працівником під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій.

Відповідно до п.4.12.4 Зводу відомостей, що становлять державну таємницю, затвердженого Наказом Голови СБУ №440 від 12.08.2005р., відомості про факт або методи проведення негласної слідчої (розшукової) дії становлять державну таємницю. Отже, один факт проведення негласної слідчої (розшукової) дії, сам по собі становить державну таємницю, яка не підлягає розголошенню особі, яка не має відповідного допуску до державної таємниці. Методи проведення негласної слідчої (розшукової) дії також становлять державну таємницю і не підлягають розголошенню особам, які не мають допуску до державної таємниці.

Загальна ж практика правоохоронних органів на сьогоднішній день така, що під час негласних слідчих (розшукових) дій, слідчі та оперативні співробітники залучають до участі в цих негласних слідчих діях осіб, які не мають допуску до державної таємниці, що слід окремо перевірити у даному процесі.

Відповідно до ч.1 ст.258 КПК України, ніхто не може зазнавати втручання у приватне спілкування БЕЗ УХВАЛИ СЛІДЧОГО СУДДІ. Відповідно до ч.4 ст.258 КПК України, різновидами втручання у приватне спілкування є: 1) аудіо- відео контроль особи; 2) арешт, огляд і виїмка кореспонденції; 3) зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж; 4) зняття інформації з електронних інформаційних систем.

Відповідно до ч.4 ст.246 КПК України, ВИКЛЮЧНО ПРОКУРОР має право прийняти рішення про проведення такої негласної слідчої (розшукової) дії, як контроль за вчиненням злочину. Прийняття такого рішення іншою особою, тягне за собою недопустимість доказів, отриманих внаслідок проведення такої негласної слідчої (розшукової) дії.

Особливу увагу слід приділити з’ясуванню питання: яким чином відбувалося (якщо відбувалось) зняття інформації з електронних інформаційних систем.

Відповідно до п.8 ч.1 ст.1 Закону України "Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах" інформаційна система - це організаційно-технічна система, в якій реалізується технологія обробки інформації з використанням технічних і програмних засобів. Таким чином, до інформаційних систем відноситься комп’ютерна техніка, мобільні телефони, планшети та інші пристрої, які використовуються для обробки інформації з використанням програмних засобів.

Відповідно до ч.1 ст.258 КПК України, ніхто не може зазнавати втручання у приватне спілкування без ухвали слідчого судді. Відповідно до ч.1 ст.264 КПК України, пошук, виявлення і фіксація відомостей, що містяться в електронній інформаційній системі або їх частин, доступ до електронної інформаційної системи або її частини, а також отримання таких відомостей без відома її власника, володільця або утримувача МОЖЕ ЗДІЙСНЮВАТИСЯ НА ПІДСТАВІ УХВАЛИ СЛІДЧОГО СУДДІ, якщо є відомості про наявність інформації в електронній інформаційній системі або її частині, що має значення для певного досудового розслідування.

Відповідно до ч.3 ст.264 КПК України, в ухвалі слідчого судді про дозвіл на втручання у приватне спілкування в цьому випадку додатково повинні бути зазначені ідентифікаційні ознаки електронної інформаційної системи, в якій може здійснюватися втручання у приватне спілкування. Таким чином, без ухвали слідчого судді, ніхто не має права провести огляд комп’ютерної техніки чи мобільного телефону особи з відома, чи без відома власника даної інформаційної системи.

Зняття інформації з електронних інформаційних систем відноситься до різновиду негласних слідчих (розшукових) дій і має оформлюватися протоколом про хід та результати негласної слідчої (розшукової) дії, в разі якщо таке зняття відбувається без відома власника електронної інформаційної системи.

Відповідно до ч.4 ст.246 КПК України, виключно прокурор має право прийняти рішення про проведення такої негласної слідчої (розшукової) дії, як контроль за вчиненням злочину. Виключне право залучати особу до конфіденційного співробітництва має слідчий, або оперативний працівник, який виконує доручення слідчого, прокурора про проведення негласної слідчої (розшукової) дії - контроль за вчиненням злочину. Так відповідно до ч.1 ст.275 КПК України, під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій слідчий має право використовувати інформацію, отриману внаслідок конфіденційного співробітництва з іншими особами, або залучати цих осіб до проведення негласних слідчих (розшукових) дій у випадках, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до п.14 ч.1 ст.8 Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність", оперативним підрозділам для виконання завдань оперативно-розшукової діяльності за наявності передбачених статтею 6 цього Закону підстав надається право використовувати конфіденційне співробітництво згідно з положеннями ст.275 Кримінального процесуального кодексу України. Залучення під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій до конфіденційного співробітництва особи НЕ СЛІДЧИМ, АБО ОПЕРАТИВНИМ ПРАЦІВНИКОМ, як це передбачено ч.1 ст.275 КПК України, є підставою для визнання всіх отриманих за участі такої особи доказів недопустимими доказами в кримінальному провадженні, оскільки вони отримані не в порядку, передбаченому КПК України.

Відповідно до ч.4 ст.40 КПК України, слідчий зобов’язаний виконувати доручення та вказівки прокурора, які надаються в письмовій формі. Невиконання слідчим законних вказівок та доручень прокурора, наданих в порядку, передбаченому цим Кодексом, тягне за собою передбачену законом відповідальність. Тобто, всі доручення прокурора, які надані в письмовій формі слідчий зобов’язаний виконати особисто. В тому числі слідчий зобов’язаний особисто виконати доручення прокурора на проведення негласних слідчих (розшукових) дій. Передоручення слідчим доручення прокурора провести негласну слідчу (розшукову) дію іншому слідчому чи оперативному підрозділу, положеннями КПК України не передбачено.

Згідно п.3.4.2 Інструкції про організацію проведення негласних слідчих (розшукових) дій та використання їх результатів у кримінальному провадженні, оперативний підрозділ не має права передоручати доручення на проведення негласних слідчих (розшукових) дій іншим оперативним підрозділам.  Докази отримані з порушенням ч.4 ст.40 або ч.3 ст.41 КПК України, вважаються такими, що отримані не в порядку, передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом України. Відповідно такі докази не можуть бути визнані допустимими. Відповідно до п.2.11.1 вищевказаної Інструкції у постанові слідчого, прокурора про проведення негласних слідчих (розшукових) дій, зазначається орган, який буде виконувати цю слідчу дію.

Також відповідно до п.5 ч.1 ст.251 КПК України, постанова слідчого, прокурора про проведення негласної слідчої (розшукової) дії повинна містити відомості про особу (осіб) яка буде проводити негласну слідчу (розшукову) дію. Недотримання вимог п.5 ч.1 ст.251 КПК України також тягне за собою визнання отриманих в результаті негласної слідчої (розшукової) дії доказів недопустимим, оскільки такі докази отримані не в порядку, передбаченому КПК України.

Отже, окресливши коло процедурних моментів, вважаю, що під час розгляду ваших позовів Суд має надати оцінку процедурі походження, отримання, використання "підстав" для застосування санкцій та з’ясувати наступні питання:

1.Чи існують взагалі докази, матеріали, відомості тощо які начебто обґрунтовують застосування санкцій? Яким є джерела походження таких даних?

Ким, як, в який законодавчо визначений спосіб вони отримані? Якими процесуальними документами це можна підтвердити?

В який спосіб з ними ознайомився В.Зеленський? Скільки часу аналізував та перевіряв?

2. У кожному випадку наявності підстав для проведення оперативно-розшукової діяльності заводиться оперативно-розшукова справа. Якими були фактичні підстави проведення такої діяльності? Хто саме та на яких нормативних підставах її здійснював? Де фізично зараз ця справа/и якщо вона взагалі існувала/є, чого/кого вона стосується?

В який спосіб цю інформацію отримав Зеленський

3. Хто саме, коли, за яких обставин надавав дозвіл на порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, а також про застосування інших заходів, у тому числі негласних слідчих (розшукових) дій, що відповідно до закону обмежували/ють права і свободи, якщо подібне відбувалося/ється?

4. Яка інформація та реквізити про ХІД, РЕЗУЛЬТАТИ, ОБСТАВИНИ НСРД міститься в протоколах проведення негласних слідчих (розшукових) дій?

5. Чи допущені особи що здійснювали НСРД до державної таємниці? Як та ким дотримувався режим секретності?

6. Чи існують рішення суддів у разі якщо відбувалося зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж зняття інформації з електронних інформаційних систем? Ким, коли, в зв’язку з чим вони ухвалювалися? Де процесуальні рішення та протоколи таких дій?

7. Якщо відбувалася така негласна слідча (розшукова) дія, як контроль за вчиненням злочину, яким прокурором та коли на це надавався дозвіл?

. Яким процесуальним рішенням завершилися оперативно-розшукові заходи, ураховуючи відсутність кримінально-правових претензій з боку правоохоронних органів до особи щодо якої застосовано санкції? Яким чином з цією інформацією ознайомився Зеленський?

10. Які саме матеріали, що слугували "підставами" для застосування санкцій, особисто вивчав, перевіряв, усвідомлював, аналізував та використовував для видання оспорюваного Указу Відповідач як Голова РНБО та Президент - гарант додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Скільки часу він витратив на цю непосильну діяльність? 


VIII. ПОРУШЕННЯ ПРАВА НА ІНФОРМАЦІЮ ТА ЗАХИСТ, ПОШИРЕННЯ КОНФІДЕНЦІЙНОЇ ІНФОРМАЦІЇ

Ефективне публічне адміністрування та зважене ухвалення рішень суб’єктами владних повноважень - основа належного врядування (goodgovernance) та її складової - концепції доброї адміністрації (належного адміністрування) (goodadministration). Першому також сприяють такі складники верховенства права як законність, підзвітність, прозорість, співучасть, об’єктивність, неупередженість, а також демократизм та інституційність.

Гарантії справедливого судового розгляду, передбачені статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 можуть бути застосовані й до адміністративних процедур, які дозволяють оскаржувати рішення суб’єктів владних повноважень, адже вона охоплює юридичні конфлікти між особами й органами публічної влади за умови, що їхній кінцевий результат має вирішальне значення для прав та обов’язків особи.

Тож принципи належного врядування повинні застосовуватися суб’єктами владних повноважень у їх діяльності під час вирішення питань щодо виникнення, зміни і припинення суб’єктивних прав та інтересів людини.

Принципи належного адміністрування, що є основою належного врядування, закріплені, зокрема в Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи CM/Rec(2007)7 щодо доброї адміністрації (належного адміністрування) від 20.06.2007, і неодноразово були предметом аналізу ЄСПЛ через призму тлумачення статей Конвенції.

Президент України - суб’єкт публічного адміністрування. Правовий статус Президента України у сфері публічного адміністрування підтверджується його визнанням як глави держави який діє від її імені; гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини.

Конституційний статус Президента України є основою формування його адміністративно-правового статусу. Змістовне наповнення останнього складають повноваження, визначені у ст. 106 Основного Закону, згідно з нормами якої повноваження Президента України у сфері публічного адміністрування поділяються на повноваження щодо контролю (п. п. 15, 16, 29, 30); повноваження щодо організації органів виконавчої влади (п. п. 9-14, 22, 28); повноваження щодо керівництва (п. п. 17, 18); повноваження щодо встановлення окремих станів (п. п. 19, 20, 21); інші повноваження (п. п. 24-27).

Як на суб’єкта публічного адміністрування, на Президента України мають розповсюджуватися європейські принципи адміністративного права у відносинах між особами та органами публічної влади.

Серед принципів належного адміністрування, окрім принципів законності, рівності, об’єктивності, неупередженості, пропорційності, правової визначеності, строковості, існують наступні принципи:

- КОНФІДЕНЦІЙНІСТЬ І ЗАХИСТ ПЕРСОНАЛЬНИХ ДАНИХ (ст 9: рішення у справах "Gaskin v. The United Kingdom" від 07.07.1989, "Haralambie v. Romania" від 27.10.2009, "K. H. And Others v. Slovakia" від 28.04.2009, "Klass and Others v. Germany" від 06.09.1978);

- ВІДКРИТІСТЬ (стаття 10: рішення у справах "Bladet Tromsø and Stensaas v. Norway" від 20.05.1999, "Budayeva and Others v. Russia" від 20.03.2008, "Guja v. Moldova" від 12.02.2008, "Jersild v. Denmark" від 23.09.1994); 

- ПРАВО НА ДОСТУП (стаття 13: рішення у справах "Kuharecalias Kuhareca v. Latvia" від 07.12.2004, "Markov and Markova v. Ukraine" від 13.10.2015);

- ПРАВО НА УЧАСТЬ (ст. 15: рішення у справах "Hatton and Others v. The United Kingdom" від 08.07.2003, "Taşkın and Others v. Turkey" від 10.11.2004);

- ПРАВО БУТИ ПОЧУТИМ (статті 14, 15: рішення ЄСПЛ у справах "Buscemi v. Italy" від 16.09.1999, "McMichael v. The United Kingdom" від 24.02.1995);

- ПРЕДСТАВНИЦТВО ТА ДОПОМОГА (стаття 14: рішення ЄСПЛ у справі "Chahal v. The United Kingdom" від 15.11.1996);

Всі ці вищеперераховані принципи, відображені у рішеннях ЄСПЛ, Президентом під час видання санкційних указів порушено.

Суд, на мою думку, має критично ставитися до спроб Президента уникнути відповідальності за протизаконні укази, ховаючись за невідомими по суті та утаємниченими по формі питаннями "національної безпеки" та "держаної таємниці".

Жодною конституційною нормою Президентові не дозволено порушувати базові права та гарантії громадян, наприклад, право на доступ або повагу до приватного життя.

У справі "Хараламбі проти Румунії" (Haralambie v. Romania), в якій заявнику перешкоджали ознайомитися з матеріалами його справи сформованої щодо нього таємними службами, ЄСПЛ установив порушення статті 8 Європейської конвенції з прав людини (право на повагу до приватного життя). Суд підкреслив життєво важливий інтерес осіб у доступі до справ, які містять інформацію про них і зберігаються в органах публічної влади, та підкреслив, що такі органи зобов’язані забезпечити ефективну процедуру доступу до такої інформації.

ЄСПЛ неодноразово розглядав справи, пов’язані з таємницями та секретними службами і роз’яснював, зокрема, наступне:

"Європейський Суд знову звертається до своєї усталеної прецедентної практики, згідно з якою вираз "передбачено законом" не тільки вимагає, щоб оскаржуваний у справі захід був передбачений відповідним національним законом, а й відноситься до якості цього закону: він має бути доступний тим особам, яких він стосується, і передбачимо щодо наслідків його застосування (постанова Великої Палати Європейського Суду у справі "Ротару проти Румунії" (постанови ЄСПЛ від 2 серпня 1984 р. у справі "Мелоун проти Сполученого Королівства" [Malone v. the United Kingdom], серія "A", № 82, стор. 32—33, § 67—68, до якого Суд знову звернувся до згаданих вище постанов Великої Палати Європейського Суду у справі "Аман проти Швейцарії", § 56 та у справі "Ротару проти Румунії", § 55).

Закон, про який йдеться, має відповідати принципу верховенства права, а отже, надавати міру правового захисту від довільного втручання органів державної влади у реалізацію прав, передбачених пунктом 1 статті 8 Конвенції.

У випадках негласного здійснення повноважень виконавчої влади, як це відбувалося у цій справі, ризик свавілля є особливо очевидним.

Оскільки вжиття заходів негласного спостереження не контролюється особами, за якими ведеться це спостереження, або суспільством в цілому, надання органам виконавчої влади юридичної свободи дій шляхом наділення їх необмеженими повноваженнями суперечило б принципу верховенства права.

Отже, закон повинен вказувати межі будь-якої такої свободи дій, якою наділяються компетентні органи влади, та способи її здійснення з достатньою чіткістю, з урахуванням правомірної мети тих заходів, про які йдеться, для того, щоб надати людині адекватний захист від довільного втручання держави у реалізацію його прав".

Вважаю, що під прикриттям визначень "безпека та таємниця" з боку Зеленського відбувається необґрунтоване втручання у права людини, позасудова розправа, беззаконня, контроль та нагляд за політичними інакодумцями, ЗМІ, що спричиняє порушення норм, передбачених статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод:

"1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.

2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені ЗАКОНОМ і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду".

Вважаю, що ухваленими указами порушується право громадян на інформацію.

Закон України "Про інформацію" встановлює, що кожен має право на вільне одержання, використання, поширення, зберігання та захист інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Під інформацією Закон розуміє будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді.

Частину п'яту статті 23 Закону України "Про інформацію" треба розуміти так, що кожна особа має право знайомитись з зібраною про неї інформацією в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях, якщо ці відомості не є державною або іншою захищеною законом таємницею.

Відомості про ДІЇ, передбачені ст. 3 Закону України "Про санкції",- ("дії іноземної держави, іноземної юридичної чи фізичної особи, інших суб’єктів, які створюють реальні та/або потенційні загрози національним інтересам, національній безпеці, суверенітету і територіальній цілісності України, сприяють терористичній діяльності та/або порушують права і свободи людини і громадянина, інтереси суспільства та держави, призводять до окупації території, експропріації чи обмеження права власності, завдання майнових втрат, створення перешкод для сталого економічного розвитку, повноцінного здійснення громадянами України належних їм прав і свобод") вочевидь мають кримінально-правову природу і не можуть бути об’єктом/предметом державної чи іншої таємниці, що підтверджується змістом Відомостей, що становлять державну таємницю, впровадженим Наказом СБУ від 23.12.2020 № 383 "Про затвердження Зводу відомостей, що становлять державну таємницю", в якому відсутні навіть натяки на вищезазначені дії.

Закон забороняє приховувати, в будь-якій спосіб утаємничувати інформацію про злочини, більше того, приховування тяжкого чи особливо тяжкого злочину - це кримінально карне діяння, відповідальність за який передбачена ст.396 Кримінального кодексу України.

Дійсно в кримінальному провадженні можуть з’явитися матеріали, які містять відомості, що становлять державну таємницю, проте сам ФАКТ правопорушення державною таємницею бути не може, особливо від призначеного Президентом "порушника".

Крім того, скоріш за все з усіх відповідей правоохоронних органів буде зрозуміло, що кримінально-правових чи інших претензій правоохоронні органи до осіб щодо яких застосовано санкції не мають.

Закон вказує, що принципами застосування санкцій, визначеними частиною другою статті 3 Закону "Про санкції", є законність, прозорість, об`єктивність, відповідність меті та ефективність.

Право особи на доступ до інформації, гарантоване статтею 34 Конституції України, не є абсолютним і може підлягати обмеженням. Такі обмеження мають бути винятками, які передбачені законом, переслідувати одну або декілька законних цілей і бути необхідними у демократичному суспільстві.

У разі обмеження права на доступ до інформації законодавець зобов’язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію вказаного права і не порушувати сутнісного змісту такого права(абзац восьмий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України (Перший сенат) у справі за конституційною скаргою Плескача В’ячеслава Юрійовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень другого речення частини четвертої статті 42 Закону України „Про Конституційний Суд України“ від 22 січня 2020 року № 1-р(I)/2020).

Звертаю увагу на деякі наукові висновки члена Науково-консультативної ради при Верховному Суді, доцента кафедри адміністративного та фінансового права Львівського національного університету імені І.Франка, к.ю.н., доцента Ільницького О.В. щодо питань при оцінці правомірності застосування спеціальних та інших обмежувальних заходів (санкцій), розроблений на підставі звернення Голови Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду М.І. Смоковича (вих. № 95/02/27-21 від 19.08.2021).

Так, науковець Ільницький О.В. зазначає:

"2.59. Аргументи щодо необхідності оперативності та забезпечення обмеженості доступу до інформації з метою гарантування ефективності спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій), що виключає можливість попередньої судової авторизації їх застосування у відношенні до суб’єкта, який здійснює терористичну діяльність,

не відповідають змісту особливостей судового провадження у справах за зверненням Служби безпеки України щодо включення фізичних осіб, юридичних осіб та організацій до переліку осіб, пов’язаних з провадженням терористичної діяльності або стосовно яких застосовано міжнародні санкції, виключення фізичних осіб, юридичних осіб та організацій з такого переліку та надання доступу до активів, що пов’язані з тероризмом та його фінансуванням, розповсюдженням зброї масового знищення та його фінансуванням (ст. 284 КАС України).

Звернення (позов) повинен бути розглянутий не пізніше наступного робочого дня з дня надходження позову, у закритому судовому засіданні за участю тільки заявника, без повідомлення особи, щодо якої розглядається звернення; подання апеляційної скарги на рішення суду у справах, визначених цією статтею, не перешкоджає його виконанню (ч.ч. 5, 9 ст. 284 КАС України)".

Оспорюваний Указ суперечить принципам прозорості та об`єктивності, оскільки не містить жодних фактів, які б свідчили про наявність підстав, передбачених вказаною нормою. Указ є протиправним та підлягає скасуванню, оскільки застосування санкцій без зазначення підстав, визначених Законом, є порушенням принципу прозорості та об`єктивності.

Оскільки особи щодо яких застосовані санкції, не мають інформації про те, які персональні дії, факти, або рішення стали підставами для застосування санкцій, - вказана обставини позбавляє громадян права на належний захист від свавільного урядування.

Іншими словами, Президент під виглядом "таємниці", небезпечності та загадковості вчиняє звичайне потурання закону, порушення прав та зловживання владою, розраховуючи на складність контролю та доступу до порожнечі, яка видається за неймовірно таємні підстави для застосування обмежувальних заходів до громадянин України - неналежного суб’єкта відповідальності.

Статтею 2 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права визначено, що якщо це вже не передбачено існуючими законодавчими чи іншими заходами, кожна держава-учасниця цього Пакту зобов'язується вжити необхідних заходів відповідно до своїх конституційних процедур і положень цього Пакту для вжиття таких законодавчих або інших заходів, які можуть виявитися необхідними для здійснення прав, визнаних у цьому Пакті.

Кожна держава, яка бере участь у цьому Пакті, зобов'язується:

а) забезпечити всякій особі, права і свободи якої, визнані в цьому Пакті, порушено, ефективний засіб правового захисту, навіть коли це порушення було вчинене особами, що діяли як особи офіційні;

b) забезпечити, щоб право на правовий захист для будь-якої особи, яка потребує такого захисту, встановлювалось компетентними судовими, адміністративними чи законодавчими властями або будь-яким іншим компетентним органом, передбаченим правовою системою держави, і розвивати можливості судового захисту;

с) забезпечити застосування компетентними властями засобів правового захисту, коли вони надаються.

Жодної можливості для правового захисту (як по суті, так і за процедурою) під час застосування обмежувальних заходів та видання указів Президент не створив та не забезпечив.

Натомість, в санкційних указах незаконно поширюється ПЕРСОНАЛЬНА та КОНФІДЕНЦІЙНА ІНФОРМАЦІЯ про громадян (адреси, паспортні дані, дані про час та місце народження тощо).

Статтею 32 Конституції України проголошено право людини на невтручання в її особисте життя. Крім того, не допускається збирання, зберігання, використання, поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених ЗАКОНОМ, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Конституційний Суд України, надавши офіційне тлумачення положенням частин першої, другої статті 32 Конституції України, у своєму Рішенні від 20 січня 2012 року № 2-рп/2012 у справі за конституційним поданням Жашківської районної ради Черкаської області зазначив, що інформація про особисте та сімейне життя особи (персональні дані про неї) - це будь-які відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована, а саме: національність, освіта, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров`я, матеріальний стан, адреса, дата і місце народження, місце проживання та перебування тощо, дані про особисті майнові та немайнові відносини цієї особи з іншими особами, зокрема членами сім`ї, а також відомості про події та явища, що відбувалися або відбуваються у побутовому, інтимному, товариському, професійному, діловому та інших сферах життя особи, за винятком даних стосовно виконання повноважень особою, яка займає посаду, пов`язану зі здійсненням функцій держави або органів місцевого самоврядування.

Відповідно до Закону "Про захист персональних даних", персональні дані - відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована.

До персональних даних можна віднести будь-які відомості, за якими ідентифікується або може бути ідентифікована фізична особа. Зокрема, прізвище, ім’я, по батькові, адреса, телефони, ПАСПОРТНІ ДАНІ, національність, освіта, сімейний стан, релігійні та світоглядні переконання, стан здоров’я, матеріальний стан, дата та місце народження, місце проживання та перебування тощо.

Відповідно до Закону України "Про захист персональних даних" від 1 червня 2010 року № 2297-VI ОБРОБКА персональних даних - БУДЬ-ЯКА ДІЯ АБО СУКУПНІСТЬ ДІЙ, таких як збирання, реєстрація, накопичення, зберігання, адаптування, зміна, поновлення, ВИКОРИСТАННЯ І ПОШИРЕННЯ (розповсюдження, реалізація, передача), знеособлення, знищення ПЕРСОНАЛЬНИХ ДАНИХ, у тому числі з використанням інформаційних (автоматизованих) систем.

"Володілець персональних даних згідно із Законом "Про захист персональних даних" зобов’язаний АВТОМАТИЧНО надавати суб’єктові певну інформацію про обробку його персональних даних. Відповідно до ч.2 ст.12 Закону суб’єкта персональних даних повідомляють про: 1) володільця персональних даних, 2) склад та 3) зміст зібраних персональних даних, 4) його права, визначені Законом, 5) мету збору персональних даних та 6) осіб, яким передаються його персональні дані. Про інформацію, вказану в ст. 12 Закону, повідомляють суб’єкта 1) в момент збору персональних даних, якщо персональні дані збирають у суб’єкта персональних даних, або 2) протягом тридцяти робочих днів із дня збору персональних даних в інших випадках".

Це зобов’язання володільця пов’язане з правами суб’єкта персональних даних, закріпленими в ст. 8 Закону, знати про обробку його персональних даних та їх зміст. З одного боку, воно запорука дотримання інших прав, а саме права доступу до своїх персональних даних, бо якщо суб’єкт не знає про те, що його персональні дані може обробляти конкретний володілець, у нього може не бути причин звертатися до останнього (зокрема з метою захисту своїх прав).

Крім того, це положення сформульоване без усяких застережень, у зв’язку з чим кожен володілець зобов’язаний повідомляти кожного суб’єкта про обробку його персональних даних.

Статтею 11 Закону України "Про інформацію" встановлено, що інформація про фізичну особу (персональні дані) - це відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована.

До КОНФІДЕНЦІЙНОЇ інформації про фізичну особу належать, зокрема, дані про її національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров'я, а також АДРЕСА, ДАТА І МІСЦЕ НАРОДЖЕННЯ.

Не допускаються збирання, зберігання, використання та ПОШИРЕННЯ конфіденційної інформації про особу БЕЗ ЇЇ ЗГОДИ, КРІМ ВИПАДКІВ, ВИЗНАЧЕНИХ ЗАКОНОМ, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та захисту прав людини.

Кожному забезпечується вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто, крім випадків, передбачених законом.

Основним законом, жодним чинним законом Президентові України не надано право обробляти, поширювати/розповсюджувати персональні та конфіденційні дані про фізичну особу в указах (у Рішенні від 10 квітня 2003 року N 7-рп/2003 Конституційний Суд України зазначив, що відповідно до Конституції України повноваження Президента України вичерпно визначені Конституцією України це унеможливлює прийняття законів, які встановлювали б інші його повноваження (пункт 2 мотивувальної частини). У Рішенні Конституційного Суду України від 7 квітня 2004 року N 9-рп/2004 наголошено, що повноваження Верховної Ради України, як і повноваження Президента України, визначаються Конституцією України (підпункт 4.2 пункту 4 мотивувальної частини). У Рішенні Конституційного Суду України від 16 травня 2007 року N 1-рп/2007 вказано, що відповідно до пункту 31 частини першої статті 106 Конституції України повноваження Президента України визначаються лише Основним Законом України (пункт 6 мотивувальної частини).

Свавільно наділяти себе правом поширювати персональні дані та конфіденційну інформацію про громадян України Президент не має ні визначеного Конституцією, ні морального права. Аналогічно такими законними правами не наділені РНБО України, члени РНБО України окремо, апарат РНБО, офіс Президента України.

Прошу критично ставитися до спроб пояснити незаконне поширення інформації про громадян нагальною необхідністю ідентифікації особи.

Необхідність ідентифікації особи прямо та безпосередньо визначається ЗАКОНАМИ України.

Наприклад, відповідно до статті 374 КПК України обов’язковими реквізитами змісту вироку є прізвище, ім’я та по батькові обвинуваченого, рік, місяць і день його народження, місце народження і місце проживання, заняття, освіта, сімейний стан та інші відомості про особу обвинуваченого, що мають значення для справи.

Хоча рішення судів проголошуються прилюдно (крім випадків, коли розгляд справи проводився у закритому судовому засіданні) і кожен бажаючий має право на доступ до судових рішень шляхом звернення до Реєстру судових рішень, закон прямо передбачає перелік відомостей що не можуть бути розголошені в текстах судових рішень, відкритих для загального доступу. 

Так, згідно зі статтею 7 Закон України "Про доступ до судових рішень" від 22 грудня 2005 року N 3262-IV у текстах судових рішень, що відкриті для загального доступу, не можуть бути розголошені такі відомості: місце проживання або перебування фізичних осіб із зазначенням адреси, номери телефонів чи інших засобів зв’язку, адреси електронної пошти, реєстраційні номери облікової картки платника податків, реквізити документів, що посвідчують особу, унікальні номери запису в Єдиному державному демографічному реєстрі; реєстраційні номери транспортних засобів (…) ІНШІ ВІДОМОСТІ, ЩО ДАЮТЬ МОЖЛИВІСТЬ ІДЕНТИФІКУВАТИ ФІЗИЧНУ ОСОБУ. Такі відомості замінюються літерними або цифровими позначеннями.

Тобто, навіть з урахуванням відкритості українського судового процесу, поширювати в реєстрі судових рішень персональні дані заборонено. Українське законодавство захищає право на захист персональної інформації.

Президент України видає багато індивідуальних актів проте в жодному з них ідентифікувати особу шляхом розповсюдження її персональних даних та конфіденційної інформації він не бачить можливості та необхідності.

В жодному, окрім санкційних указів (призначення та звільнення глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; призначення на посади та звільнення з посад членів Ради Національного банку України; призначення на посади та звільнення з посад членів Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення; призначення на посади та звільнення з посад вищого командування Збройних Сил України, інших військових формувань; призначення на посади та звільнення з посад суддів Конституційного Суду України; призначення на посади та звільнення з посад голів обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, їх відставку; призначення на посади та звільнення з посад співробітників власного Офісу; формування персонального складу Ради національної безпеки і оборони України тощо).

Положення про порядок підготовки та внесення проектів актів Президента України (затверджене Указом Президента від 15 листопада 2006 року N 970/2006) також не згадує про можливість поширення персональної та конфіденційної інформації про особу, щодо якої підписується президентський указ.

Право обробляти персональну інформацію про громадян та поширювати її може бути надано Президентові виключно Основним Законом. За Конституцією такого права Президент не має, також не існує такого права в жодному законі що знаходиться в системі нормативно-правових актів України.

Статтею 182 Кримінального кодексу України визначена відповідність за незаконне збирання, зберігання, використання, знищення, поширення конфіденційної інформації про особу, проте гарантована Основним законом недоторканність президента як глави держави означає, що Президент не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності, затриманий чи заарештований, ПОКИ перебуває на посаді Президента.

Отже, Президентом України під час видання та оприлюднення оспорюваного Указу порушено ст.11 Закону України "Про інформацію", ст. 10, 11-14 Закону України "Про захист персональних даних", ст.182 Кримінального кодексу України.

IX. НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ ПІДСТАВИ ЗВЕРНЕННЯ ДО СУДУ

Частиною другою статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини другої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення (частина перша статі 6 Конвенції).

Відповідно до частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Закон, який встановлює нові обов’язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам судового процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі (частини третя - четверта статті 3 КАС України).

Згідно із частиною першою статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.

Позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів (частини перша - друга статті 122 КАС України).

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Тобто, за змістом вказаної правової норми вбачається, що завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а саме в захисті прав та інтересів фізичних та юридичних осіб від порушень з боку держави.

Такий підхід відповідає принципу поділу влади, що встановлений Конституцією України та уособлений в інших нормативно-правових актах, який заперечує надання суду повноважень втручатися у вільний розсуд (дискрецію) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за критеріями, визначеними статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України.

Під дискреційними повноваженнями слід розуміти встановлені законом права і обов'язки владних суб'єктів, які визначають ступінь самостійності їх реалізації з урахуванням принципу верховенства права і полягають у тому, що при вчиненні дій та прийнятті рішень владний суб'єкт здійснює свої повноваження з певною свободою розсуду, тобто коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих дій або рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин (Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді).

Завдання правосуддя полягає в гарантуванні дотримання вимог права та контролю за легітимністю прийняття рішень.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (рішення ЄСПЛ у справах: Балдеа проти Румунії, 15 .02.2017 року, Гелле проти Фінляндії, 19.02.1997 року з тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення суду повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

У рішенні Європейського суду з прав людини, у пункті 110 рішення від 23.07.2002 року у справі "Компанія "Вестберґа таксі Актіеболаґ" та Вуліч проти Швеції" Суд визначив, що "…адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень органів державної влади, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення відповідальності має саме орган державної влади".

Частиною 1 статті 72 КАС України передбачено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Статтею 73 КАС України визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Статтею 74 КАС України обумовлено, що суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Частинами 1-3 статті 77 КАС України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб’єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

За змістом статті 3 Закону №1644-VII санкції застосовуються виключно за наявності ДОСТАТНІХ ФАКТИЧНИХ І ПРАВОВИХ ПІДСТАВ для цього і їх застосування повинно ґрунтуватись на принципах законності, прозорості, об’єктивності, відповідності меті та ефективності.

Прошу враховувати положення Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору.

Відповідно до принципу належного урядування, на важливості якого неодноразово було наголошено в рішеннях Європейського Суду з прав людини (у справі "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), пункт 73, у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява № 36548/97, пункт 58, у справі "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), пункт 74) державні органи повинні виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків.

X. ВИСНОВКИ

Усе вищенаведене в сукупності дає стверджувати що санкції до громадян України Зеленським застосовуються із порушенням принципу законності, задекларованого серед принципів у частині другій статті 3 Закону "Про санкції".

"Санкції були введені рішенням РНБО, яке було затверджено та введено в дію указом Президента. Відповідно до законодавства у сфері захисту прав людини, як рішення РНБО, так і указ президента вважаються підзаконними актами, а тому не кваліфікуються як "передбачені законом" 

До того ж, Комітет ООН з прав людини постановив, що для того, щоб норма характеризувалася як "закон", вона повинна бути сформульована з достатньою чіткістю, щоб дати змогу громадянам відповідно регулювати свою поведінку; "закони" повинні надавати "особам, яким доручено їхню реалізацію, достатні керівні вказівки для того, щоб вони могли визначити, які форми вираження поглядів підпадають під обмеження, а які - ні" (Позиція Freedom House - міжнародної правозахисної неурядової організації, яка фінансована урядом США, що займається підтримкою та дослідженням стану демократії, політичних свобод і дотримання основних прав людини. Публікує щорічні звіти з оцінкою ступеня демократичних свобод, свобода преси та свободи в мережі по кожній країні світу, а також спеціальні доповіді про країни перехідного періоду, які широко використовуються в політичних дослідженнях та публікаціях засобів масової інформації).

Указ суперечть вимогам щодо обґрунтованості, безсторонності, добросовісності та розсудливості рішень суб’єкта владних повноважень, що також порушує положення частини 2 статті 3 Закону України "Про санкції".

Застосування санкцій відбуваєтьсяз порушенням принципів пропорційності та верховенства права, адже будь-яке втручання у право особи повинне спиратися на легітимну мету, бути законним, а також бути необхідним у демократичному суспільстві, в той же час санкційні укази породжують надмірне та невиправдане втручання незаконними засобами у життя громадян. 

Політика Президента Зеленського "мета виправдовує засоби" призвела до ситуації, у якій принципи законності та пропорційності було замінено не принципи політичної доцільності та іміджмейкерства.

Застосування санкцій могло б стати дієвим інструментом влади у разі, якщо необхідно швидко та ефективно відреагувати на загрози національній безпеці та національним інтересам. Однак дискреційні можливості щодо застосування санкцій В.Зеленський перетворив на свавільні.

Кожне рішення держави повинно бути обґрунтованим та відповідати принципу верховенства права, складовими якого є законність, правова визначеність та додержання прав людини, кожне рішення має відповідати конституційним стандартам і не порушувати конституційні права особи. Запроваджені санкції не відповідають жодному з цих критеріїв.

Санкційні укази Зеленського порушують права, свободи, інтереси передбачені Міжнародним пактом про громадянські і політичні права (ст.ст.2,17), Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (ст.ст. 2, 6, 8. 10, 13,17) та Конституцією України (ст.ст.3,8,19,21,32,61,62,64) та не відповідають критеріям правомірності, визначеним частиною 2 статті 2 КАС України, а отже, на моє переконання, підлягають скасуванню судом.

Олена Лукаш

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках PNK.TV

*Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.